Що через них не вдалося провести повноцінну мобілізацію. Перебудувати економіку на військові рейки. Перемогти корупцію та саботаж у тилу. Що сліпе дотримання правил і процедур стало фактором, який стриножив армію. Що спроба загравати з виборцем у тилу призвела до послаблення армії. Що демократія в битві з авторитарним противником стала фактором слабкості, а тому країні потрібна сильна рука та залізна воля.Правий табір ризикує перетворитися в подібному сценарії на табір політичного ресентименту – приблизно так, як це сьогодні відбувається в будь-якій іншій країні континенту. Демократичний табір, що залишився без підтримки союзника, почне програвати тим, хто пропонуватиме країні "грузинську модель". До того ж "колективний Захід" сприйматиметься в країні не як причина української стійкості, а як фактор, що спричинив поразку через свою внутрішню нерішучість.А тому, якщо Росія не зможе перемогти Україну на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що вона перемогла. І багато в цей момент залежатиме від того, чи ми погоджуватимемося з її версією фіналу війни. Приватний політичний егоїзм може призвести до того, що у російської версії подій з'являться союзники всередині нашої країни. Які повторюватимуть версію про українську поразку – навіть якщо за підсумками війни Україна зможе зберегти і свою незалежність, і свій суверенітет.Український консенсус між адептами нації та демократії – головна наша відмінність на тлі решти європейських країн. Те, що дозволило вирватися країні із пострадянського лімбу. Те, що не дозволило перетворити Україну на ще одну Білорусь. Те, що накачувало демократію м'язами і давало майбутньому – політику "one voice". Всі наші внутрішні суперечки – лише податок на синергію цього союзу. Чим загрожує його розпад – ми можемо побачити на прикладі наших сусідів.Темне майбутнє настане, якщо з прикметника "національно-демократичний" зникне дефіс.