Коли мені було 13 років, я свідомо обрав перейти повністю на українську. Точніше навіть не так — я вирішив відмовитися від російської. Цей перехід був продиктований тим, що я дуже добре знав і любив історію як шкільний предмет. Мої тринадцять — це приблизно 2008 рік. Суми, північний-схід України. Тут, на жаль, велика частина справді говорила російською, ламаною російською, бо насправді ж рідна українська. Бо російське телебачення. Перші мультики — російською, бо антена ловила лише ті канали: «Утиные истории» й інші, було нормою. Чи можна сказати, що, коли я переходив на українську, я не відчував суспільного тиску? Ні, так сказати не можна. Бо коли мені було 13 років, я їхав у маршрутці й сказав: «Зупиночку, будь ласка», — і на мене озирнулася вся маршрутка. У той момент мені, тринадцятирічному, було дуже складно це вимовити, а тим більше повторити, якщо водій не почув. Адже я сказав «зупиночку, будь ласка», а не «остановка, пожалуйста». Я чув сотні разів саме «остановка, пожалуйста», але «зупиночку, будь ласка» — ніколи. До того дня, поки не наважився сказати сам. І тоді мені було дуже страшно.Ця історія — про те, що коли ми починаємо будь-яку суперечку про мову, ми повинні зважати на контекст.На контекст людей, які виросли в дещо іншому середовищі, де українська в усьому їх оточенні могла бути відсутньою в принципі. Для когось перехід на українську відбувається не у 13 років, як у мене, а у 20, 30 чи навіть 40, а то й пізніше.І з 2008 року до сьогодні я зрозумів лише одне: перехід — прийняття української мови, любов до неї — може відбутися тільки свідомо. Його неможливо нав’язати.Саме тому, хоча я свято вірю, що всі ми повинні говорити українською, я так само вірю, що це має відбуватися поступово. Без агресивного тиску, але водночас цілеспрямовано — через конкретну державну політику, через створення позитивних історій і практик, через повноцінне включення мови у всі сфери життя. Через роботу з дітьми та батьками ще з дитячих садків.І це не питання 2,4,6 років, це історія цілеспрямованої політики на десятиліття.Тому, люди, прошу вас: якщо ви не знаєте, як воно було на сході України, не давайте поспішних коментарів. Будьте терпимими до тих, хто лише переходить на українську. Будьте терпимими до тих, хто не проявляє агресії у бік російської, але вже рухається назустріч українській. І доносіть важливість української мови м’яко й толерантно. Це надзвичайно важливо.Бо якщо конфлікт навколо мови стає агресивним, то люди, які говорять російською, починають відчувати напад на власну ідентичність — і тоді вони її захищають. А захист означає принципову відмову від переходу на українську.І є ще одна важлива річ, яку ми маємо розуміти: зараз майбутнє мови вирішується на цій війні. Зберігаємо незалежну країну — зберігаємо мову. Отримуємо час, щоб українська остаточно стала домінуючою. І тільки так збережеться тренд на українізацію.Пс. Мене дуже втомлюють сварки про мову, і водночас мене дуже бентежить, те, що в майбутньому моя дитина в може від своїх однолітків почати сприймати російську, як норму.