Статистика telegram channel - @pekelnyj_bulba

24 лютогоДень відродження української нації. День пасіонарного сплеску, черг до ТЦК, єдності. День російського корабля, який пішов куди треба.Це день провалу Росії та західних розвідок і експертів, які в унісон з російськими воєнкорами рахували години чи дні до падіння Києва.Вони рахували години, поки ми рахували їхні трупи, і продовжуємо досі!Чим буде цей день для історії, ми ще не знаємо. Бо історія дивиться з довгої перспективи.Уявіть собі святкування 30 річниці початку СВО в Києві. Червонощокі росіяни ригають на площі Путіна (колишній Майдан Незалежності) – п’яні, задоволені та впевнені, що їхній вождь усе правильно зробив. Уявіть такі святкування не тільки в Києві.Якщо ні – тоді 24 лютого має залишитися тим, чим воно є зараз: днем провалу їхнього бліцкригу і днем, коли ми явили себе світу.А для цього треба ще попрацювати. Бо війна не закінчена. Треба продовжувати битись.Битись на фронті, в тилу, за кордоном.Не бути статистами, «втомленими». Не жити короткою дистанцією, а історичною перспективою.Це стосується всіх: Президента, депутатів, військових усіх рівнів, бізнесменів і кожного, кожного особисто.Ми знаємо, яким ми хочемо бачити цей день в історії, і робимо все від нас залежне, щоб 24.02.22 залишилось нашим днем в найдовшій історичній перспективі. Закликаємо і вас до цього.

Що є в голові в сміливця, який із дерев’яним щитом і палицею йде битися проти екіпірованих бійців із вогнепальною зброєю?Коли ця людина бачить, що загинув її друг, і продовжує йти? Що змушує її продовжувати шлях, коли вона бачить смерть 10–20 людей?Що може відродити в митцеві, будівельнику, студенті, викладачеві, айтішнику відчуття презирства до смерті, характерне козакові, берсерку чи самураю?На ці питання ми відповідаємо по-різному. Люди зі шлунком замість голови ніколи не зможуть зрозуміти мотивацію героя. Максимум їхніх рефлексій – нити щось про те, що політики обманули бідних і голих-босих хлопців, які вмерли ні за що. Традиційне хіхляцьке ниття.Ми ж розуміємо, що їхній чин був проявом духу одвічної стихії, яка прокидається раз на століття й веде народи до величі. Імпульс, заданий тоді на Майдані, досі тримає націю в протистоянні агресору. Ми зросли технологічно – від коктейлів до дронів, організаційно – від сотень самооборони до полків, бригад та армійських корпусів. Але головним є дух.Сьогодні, коли вшановуєте пам’ять Героїв Небесної сотні, не думайте про голих-босих, кинутих на убій.Згадуйте дух цих людей, який переміг. І переможе знову.

«Злочинна влада кинула голих і босих хлопців у м’ясний штурм». Оцінюючи події на станції Крути, сердобольні тітоньки та зрадолюбний сегмент українського інтернету кажуть про «голих і босих хлопців» і намагаються проводити якісь історичні паралелі.Люди, які хоча б трохи цікавляться історією і розуміють важливість власної держави, бачать інше: це була не трагедія. Це був чин. Чин, сповнений сенсу і результату. Наслідком цього чину стало фактичне визнання української державності як нашими ворогами, так і партнерами. Люди, які говорять про трагедію Крут, не бачать, у чому вона була насправді. Трагедією було не те, що Київ захистила група добровольців, а те, що Київ ЗАХИЩАЛИ ЛИШЕ  добровольці. Трагедія полягала в тому, що Центральна Рада пішла на поводу тодішніх «простих українців», закривала очі на стихійну демобілізацію і навіть підтримувала її.Ця трагічна ілюзія – що велику війну в довгостроковій перспективі можна виграти виключно добровольцями, що оборона на п’ятий рік війни може триматися лише на ентузіазмі – є хибною і злочинною ідеєю. Саме вона тоді вбила Україну.У цьому раунді війни з росіянами ми не маємо права дозволити, щоб подібні ілюзії знову знищили українську державність. Хлопці, які перед розстрілом співали гімн, щоб ворог не побачив їхнього страху, зневажають дорослих «затеживих» чоловіків, які впадають в істерики від самої думки про захист Батьківщини.

Чи можна виміряти гідність словами? Ні. Слова – це лише декларація намірів, а гідність – це чин. І важливо, щоб він співпадав зі словами, особливо пафосними словами про гідність.Гідність – це коли мільйон українців виходить на вулицю, щоб сказати «ні» знахабнілому хаму-президенту. І не просто виходить зі словами «банду геть», а робить «банду геть», незважаючи ні на які ризики.Гідність – це коли в тяжкі для країни дні, під час повномасштабного вторгнення чи АТО, українці масово йшли до війська. Це теж про гідність, бо це не про персональні образи. Людина може витримати особисту образу, але не здатна витримати образу країни. Це про гідність.Гідність – це коли наша спортсменка не подає руки росіянці, розуміючи, що спортивне середовище буде говорити «це спорт, а не політика». Гідність – це не спасувати перед наймогутнішими світу цього, які вимагають нашої капітуляції. Це теж про гідність. Це про здатність чинити правильно, незважаючи на особисті ризики. І що більші ризики, тим вищий рівень гідності.Гідність не є характеристикою за замовчуванням, але правом. Правом, яким відмовляються користуватись, коли крадуть в воюючої держави, коли закатують істерики при можливості мобілізації, коли готові прийняти будь-яку національну ганьбу, лиш би не було війни.Так в нас є негідні люди в країні, але критична маса гідних достатня для того щоб ми тримались…Господь говорить з нами символами. І дуже символічно, що саме 21 листопада починалися два повстання проти свавілля всередині країни. Дуже символічно, що 21 листопада святкували День архистратига Михаїла. Саме він стоїть над Майданом і є покровителем Києва. І, можна сказати, командувачем двох українських революцій. Потім він став символом ДШВ, день яких теж був 21 листопада.Таким чином Бог каже нам, що якщо ми будемо гідними, то вистоїмо і завершимо це протистояння з найкращими для себе результатами.Будьте гідними, а негідними не будьте.З днем Гідності та Свободи всіх причетних!

ЛицеМИРствоСьогодні міжнародний день миру, який встановило ООН колись давно. Оці всі заходи нагадують, ніби в сільській школі з Райно прийшла директива відсвяткувати День миру. І це все дуже схоже на захід, метою якого є виключно декоративний фотозвіт. Там вчительки починають науськувати дітей писати якісь пісні, знаходити в інтернеті будь-що, щоб гарно виглядало. Старшокласників заганяють під страхом поганої оцінки, директор проходить коридорами з блаженною усмішкою, завуч готує пост для шкільного Facebook. І всі вони своїми дерев’яними голосами повторюють про «важливість миру в усьому світі». І всі, від малечі до випускників, чудово розуміють, що це фальш. Бо поки в актовій залі крутять голубів із паперу, за гаражами відбувається справжній «діалог» 11-А з 11-Б — із легкими, середніми, а іноді й тяжкими тілесними. Ось це і є чесна метафора міжнародних фестивалів миру.Ми побачимо саміти, резолюції, висловлення стурбованості, круглі столи, панельні дискусії, мирні ходи і купу інших заходів, які наближають мир так само, як дерев’яний літак меланезійського аборигена — гуманітарний вантаж.Ми почуємо високопарні промови про мир від тих, хто ніколи не чув свисту кулі. Ми почуємо засудження наших ворогів від персонажів, яких і ми, і ворог однаково вважаємо жалюгідними нікчемами. Чоловіки без гідності і жінки без совісті, що рефлекторно кликатимуть до миру, наче заучені гасла на лінійці.Але якщо чесно, вони самі до смерті бояться робити реальні кроки до миру. Бо мир не досягається деклараціями, стурбованостями й обличчями, сповненими підробної щирості. Мир досягається діями — небезпечними, ризикованими, тими, що ріжуть по живому. І всі ці солідні «будівничі миру» знають: якщо справді щось робити, то їхнє ситне безтурботне життя розсиплеться, а їхні організації виявляться безпорадними і непотрібними. Тому вони бояться. Бо мир сьогодні досягається тільки силою меча. Іншого шляху немає і не буде. І вся ця дипломатична імпотенція чудово про це знає.Ніхто в світі так не хоче миру, як український солдат на передовій і його родина. Ніхто в світі так не хоче миру, як люди з пошарпаних війною регіонів, де вікна заклеюють плівкою, щоб не сипалось скло після обстрілів. Ніхто в світі не знає справжнього і ціннісного миру, окрім тих, хто платить за нього кров’ю і нервами.Тому не слухайте ніяких лицемірів, які виходять на трибуни зі своїми паперовими голубами. Вони можуть говорити про мир стільки, скільки захочуть, але їхні слова не коштують навіть того паперу, на якому друкують резолюції.Сьогодні голуб миру виглядає не як білий птах із оливковою гілкою, а як хворий, облізлий голуб біля вокзального смітника, який тремтить від холоду, і на якого ще й наступив бомж. Ось така сьогодні правда про мир: він крихкий, поранений, і його треба не випрошувати — його треба відвоювати.І поки в теплих залах світу відбивають ритуальні аплодисменти, тут, на нашій землі, все просто: мир прийде лише тоді, коли ворог перестане дихати. Інакше це не мир, а тимчасова пауза між вибухами.

Отже, на четвертий рік повномасштабної війни України з москалями світ не спостерігає за остаточним розвалом РФ, локальними громадянськими конфліктами між суб'єктами педофедерації, маршами на москву, терорм, актами геноциду всередині ерефії (як це завжди відбувається на болотах під час громадянських воєн). Світ не спостерігає за тим, як Путлєра виколупують з останнього бункера (ліквідувавши перед тим всіх його двійників), аби доставити на суд в Гаагу, паралельно зажмуривши в ході спецоперації картопляного фюрера в Білорусі. Натомість світ спостерігає як рашку виводять з ізоляції, Путлєр літає в США, а блок НАТО обсерається, розгадуючи ребус - чи почнеться вторгнення на Сувалки, чи буде новий удар по Польщі. І при тому всі розуміють, що відповіді кацапам ніхто давати не буде. А Україна не впала за три дні, не зникла з політичної карти світу, а вивилася єдиною в світі країною, яка не боїться московських орд, мінусує тисячами кацапів на лінії зіткнення, бомбить рашкованам об'єкти критичної інфрастурктури, проводить спецоперації в глибокому тилу, які ставлять під сумнів перевагу ядерного потенціалу як такого. Зраджена і обманута всіма можливими союзниками, Україна зараз дивиться на них як на куколдів. Вітаю вас, українці. Ті, хто не с'їбався, хто не квохче про "людоловів тцк", хто воєю і готуєтья воювати, хто допомагає, хто тримає стрій всюди, де можна. Ви - громадяни нового Залізного Рейху, що постане не берегах Дніпра