Майдан вимагає пам’ятіПро це важко писати. Бо кожне слово здається замалим. Бо будь-яка пафосна фраза звучить фальшиво, якщо за нею не стоїть життя. І тому сьогодні особливо хочеться менше говорити — і більше пам’ятати. Майдан — це не просто сторінка підручника і не річниця в календарі. Це живий нерв. Це досвід, який розділив історію на "до" і "після". Це екзистенційний бунт проти темряви — не лише політичної, а внутрішньої, тієї, що намагається переконати: "нічого не зміниться", "це не має сенсу", "бережи себе і мовчи". Тоді виходили не за гасла — за гідність. Не за рейтинги — за свободу. Не за політиків — за Україну. І багато хто заплатив найвищу ціну. Коли заплющуєш очі й намагаєшся знайти правильні слова, приходить проста молитва:"Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас". Темрява не зникає миттєво. Але страх перестає керувати. Бо пам’ять — це не про минуле. Це про відповідальність тепер. Ми живемо завдяки тим, хто віддав життя на Майдані, на фронті, за Україну. І це не пафос — це правда. І ми не маємо права жити байдуже. Не маємо права зрадити їхню жертву повсякденною дріб’язковістю, страхом чи втомою. Ми єднаємося в молитві з тими, хто вже відійшов. Ми дивимося на світ їхніми очима — і пам’ятаємо, що вони дивляться на нас. Ми не віддамо Україну темряві — ні зовнішній, ні тій, що намагається прорости в серці. Головне — не політичні декларації. Головне — пам’ять. Головне — справжня єдність. Бог і Україна.