Введення у храм – це не про маленьку дівчинку, яка піднімається сходами.

Це про нас, які наважуються ступити туди, куди “не можна”. У Святому Святих колись лежали матеріальні сліди Божої присутності:сосуд із манною — пам'ять про хліб, який падав із неба;жезл Аарона, що розквітнув — знак життя там, де його не могло бути;скрижалі заповідей — слово, яке Бог вирізьбив у камені так, ніби в серці світу. Але сенс свята Введення — не в археології віри. Сенс — у переході через межу видимого, через межу часу, логіки, дозволеного. У цій історії маленька людська дитина входить у простір, який був закритий для всього людства. І в цю мить Бог ніби відкриває завісу й каже:— Так буде і з вами. Так Я прийду у світ. Так Слово стане Плоттю. Бо Введення — це про Втілення. Про той день, коли Невидимий сходить у видиме. Коли Вічний входить у наш час, у наші доми, рани, страждання, звички, слабкості. Коли Бог стає так близько, що вже не зрозумієш — де наше серце, а де Його присутність. Ми не просто храми. Храм можна зруйнувати, можна обійти, можна не помітити. Але ми — місце присутності Живого Бога. Точка Його явлення у світі. Перехід між небом і землею. Місце, де Він говорить, торкається, зцілює, творить. І тому блаженні ми не тому, що маємо святині. А тому, що слухаємо Слово Боже і виконуємо його. Бо там, де Слово входить у серце — починається нове творіння. Там, де в нас з’являється послух — Слово знову стає Плоттю. І Бог знову живе між своїми.Введення — це про сміливість переступити поріг.

І про Бога, Який несе нас на руках. Зі святом, парафіяни!