Найстрашніше в цій війні — її буденність.Вона більше не гримить — вона просто звучить у фоновому режимі, як телевізор на кухні.Обстріли, поранення, руйнування — стають звичними, як погода.Онучка каже бабусі під час атаки дронів: “Лягай на підлогу і закривай голову руками!” — а потім спокійно повертається до телефону.Чоловік телефонує на роботу: “Я затримаюся, тут затор — уламки будівлі впали на дорогу”.Жінка запізнюється, бо тролейбуси не ходять — дроти обірвало.Підлітки радіють: “Контрольної сьогодні не буде — сиділи в укритті”.Це і є справжній жах війни — не страх, а звичка.Коли смерть стає частиною маршруту, коли розруха вписується в графік, коли біль перестає дивувати.Я пам’ятаю війну часів Порошенка.Тоді вона була десь далеко — на сході, на екранах, у звітах.Тоді пройшло безболісно шість хвиль мобілізації. Тоді будувалися лінії оборони, а не щодня ми читали звіти про те, скільки квадратних кілометрів втрачено.Тоді військовий у формі викликав повагу, а не втому.Тоді ще можна було відокремити війну від життя.Зараз — ні.Зараз вона в кожному телефоні, у вікнах, у наших снах.Вона стала частиною нас.І вже ніколи не зникне зовсім.Ми не повернемося з цієї війни — ніхто. Ми просто навчимося жити з нею.А поки — залишається одне.Бути.Не звикати. Не тікати. Не здаватися.Просто — бути.