Те, що пахне для світу ганьбою — у Бога благоухає. Римляни не віддавали тіла розіп’ятих. Це була частина стратегії приниження: тіло мало гнити на хресті або згнити в ямі без імені. Особливо — якщо це "політичний злочинець", самозваний "Цар юдейський". І саме тому жінки-мироносиці, які залишилися біля Хреста й побігли до гробу — здійснили надлюдський подвиг. Та в очах тогочасної культури вони — не загроза. Вони могли собі це дозволити. Інша справа — Іосиф Ариматейський і Никодим. Це не безіменні віряни. Це — еліта. Члени Синедріону. Люди, у яких є що втрачати. Вони — "таємні учні", ті, хто вірив мовчки, вночі, без ризику. Але коли всі явні учні розбіглись — ці виходять на світло. Іосиф приходить до самого Пілата — римського префекта — просити тіло Розіп’ятого. Ризикує всім, щоб поховати Того, кого всі визнали мертвим не тільки тілом, а й ідеєю. І кладе Його — не в яму, а в нову гробницю, висічену в скелі, дорогу й приготовану, можливо, для себе. Купує Йому погребальні пелени — останнє земне облачення Царя. А Никодим приносить… не пляшечку. А тридцять три кілограми смирни й алое — царські масштаби. Більше, ніж приносили на похорон навіть первосвященика. Це не можна було пронести нишком. Це — процесія. Це — відкритий виклик. Це — добровільне соціальне самогубство. Вони ховають не тільки Ісуса. Вони ховають своє становище. Свою кар'єру. Свою репутацію в релігійних і політичних колах. Але репутація — не варта й динарія, коли ти стоїш біля Бога. Справжня честь — бути при Ньому, коли ніхто не бачить слави. Коли ще нічого не зрозуміло. Коли не лишилось навіть надії. І ось тоді, саме тоді, пахне не гниллю, а царською смирною. Саме тоді Він поруч. І саме тоді — народжується Царство.