Скільки ми їздимо по регіонах - дуже відчувається різниця. Більшість людей у селах і громадах, особливо старші, сприймають війну з усією серйозністю. Там обирають стриманість: немає зайвих святкувань, концертів чи розваг. Це ніби негласна домовленість тримати правильний настрій, відповідний часу. А коли повертаєшся до Києва - ловиш зовсім інший ритм. Відчувається, ніби є бажання «повернути життя назад». І саме у спілкуванні з людьми стає зрозуміло, наскільки різним є досвід. Фраза «продовжуємо жити життя» щоразу звучить порожніше, якщо замислитися: а яке саме життя? Чи справді хтось розуміє, яким воно є для більшості? Мабуть, найбільший виклик зараз - не втратити здатності бачити інші реальності, чути тих, хто живе у зовсім іншому ритмі, і не підміняти загальну картину власною «бульбашкою».Перегляд розважальних форматів - обов’язковий, як і діалог між різними спільнотами та досвідами. Бо включення у війну має відбуватися не лише опосередковано, а й ментально. Так само потрібен перегляд культурної політики, а ще краще - створення реальних механізмів для її розвитку, особливо в громадах. Дуже бракує навігації в цьому напрямку. Я часто відчуваю розгубленість: діяти «як раніше» вже неможливо, але як іти далі - теж поки не зрозуміло. Щоб культура залишалася живою і відгукувалася на сьогоднішні реалії, вона має бути актуальною відносно місця й часу. Для творців це особливий виклик. Бо інакше культура ризикує або поступово зникати, або не знаходити відгуку у тих, хто є її носіями.