Напевно, це найтонша форма уникнення, бо вона виглядає як дія, але насправді, це втеча. Замість прямого опору, страху чи апатії ми маємо ілюзію виконаного обов’язку через зовнішні жести лояльності. Погляд 10: Псевдототожність, рольовий патріотизм як сурогат дії. Іноді можна повірити, що людина вже зробила все, що могла, вона носить вишиванку, говорить українською, постить правильні речі в соцмережах, засуджує “неправильних” і переконана, що цього достатньо. Але, за цим часто ховається тонка форма уникнення справжньої дії. Замість того щоб включитися по-справжньому, людина грає роль. Вона ніби вже на боці добра, вже у правильному таборі, і саме це створює ілюзію, що більше нічого не треба робити. Але така поведінка, це спосіб заспокоїти себе. Вона знімає внутрішню тривогу, бо дає відчуття, ніби ти вже “на своєму місці”. Але насправді це більше про картинку, ніж про відповідальність. Людина створює собі образ: “Я вже правильний. У мене є всі атрибути. Я свій.” Але на справді зупиняється на цьому, так і не дійшовши до справжньої участі, де є втома, ризик, невідомість і складність. Це форма замість дії. Жест замінює роботу. Слова замінюють процес. Символи замінюють ризик. Виходить, що замість того, щоб щось змінювати, ми просто транслюємо свою позицію, робимо вигляд, вважаючи це за достатню участь. Еріх Фромм пояснював, що коли людина не може бути справжньою, вона намагається здаватися. В Україні після 2014, а особливо після 2022 року, ця логіка стала дуже поширеною. Українська ідентичність почала будуватися навколо мови, символів, риторики. Але не завжди за цим стоїть дія. Часто це форма самозаспокоєння. Людина вже “на боці добра”, а думає, що вона свою частину виконала. Це патріотизм, який базується на зовнішніх ознаках - вишиванка, прапор, українська мова, наліпки, гасла, примусова хвилина мовчання. Це мова правильної позиції, але без реального включення. Це інфляція символів, коли їх так багато, що за ними вже не видно справжнього сенсу. І тут річ не у тому, що це щось погане саме по собі. Просто цього недостатньо. Це форма ідентичності, яка виглядає, ніби щось змінює, але насправді лишає все, як є. Вона дає внутрішній спокій, але не веде до змін. І в цьому її небезпека, вона заповнює простір, у якому мали б бути живі, складні, часом болісні речі. Психологічно, це така нарцисична штука. Людина створює ідеальне “я” і живе в цьому образі. Це не як у випадку сорому, коли боїшся бути недосконалим. Тут навпаки, все вже “ідеально”, тому міняти нічого не треба. Ця позиція дуже відрізняється від інших. Вона не як етос спротиву, бо там хоч і заперечення, але це дія. Не як втома, бо тут не про відсутність ресурсу, а про ілюзію, що більше й не треба. І не як моральний розлад, бо там параліч через надмірну етику, а тут, спрощення через відчуття, що ти вже все зробив. Це така безпечна ідентичність. Вона нікого не дратує, дає спокій, але й нічого не змінює, бо вона без розвитку. І коли таких позицій стає багато, вони витісняють живу розмову, складні питання, потребу в дії. І тоді ми всі зависаємо у вивісках, забуваючи, що мали йти далі. Її небезпека в тому, що вона поглинає публічний простір, витісняючи неприємне, живе, незручне. Вихід з ігрового патріотизму не в тому, щоб відмовитися від символів чи перестати гордо носити вишиванку. Хоча вишиванки, це одяг все ж такі не вищого класу, тому її якраз можна і взагалі не носити. Питання в тому, щоб поєднати зовнішню ідентичність із конкретними вчинками. Замість емоційної колотнечі з приводу «підтримки армії» чи «боротьби з корупцією», обирати одну конкретну справу, допомогти в будівництві бліндажів або витратити годину на перевірку бюджетних даних міської ради. Коли символи стають супутниками реальних дій, вони набувають сили. Вести особистий щоденник, або ділитись результатом що зробили, коли, з ким, і що ці дії принесли. Створити групу з двох-трьох друзів, де кожен матиме свою роль і відповідальність. Це само по собі цінно, мати здібність обʼєднуватись в команди, але разом дійсно можна більше зробити.