Імена тих жінок – Ольга ФальВ якийсь момент зловила себе на тому, що хоч і кажу, що читаю все і меж не маю – тріішечки кривлю тут душею: навіть в цьому начебто хаосі я примудрилась склепати собі зону комфорту і старанно в ній бовтатись. Тож: книжка авторки, про яку я нічого не знала, жанру який я не читала, видавництва, від якого поки що тільки купляю (ну історично так склалось, але планую читати активніше!) – чим не експерименти і різноманіття? Спойлер – #топ_місяцяВидавництво УроборосАвторка ділиться своїм реальним досвідом перебування у польський тюрмі. Вона описує не тільки свої думки, мрії і страхи, а і ділиться історіями інших дівчат, а також – тих жінок, що там працювали. Якщо мене спитати, що найбільше зайшло в цій книзі – відповідь буде дещо неочікуваною. Ніжність. Цієї ніжності там відрами, наче авторка з усіх сил намагалась нею компенсувати біль і страх, якось врівноважити невідомість і своє примарне майбутнє… Історії тут строкаті – як і жінки поруч у цьому чистилищі, і жодного разу не можна було передбачити, хто буде з тобою в камері. Та в якийсь момент це й перестає мати значення, бо всі ці “за що” і “чому” розмиваються – лишається просто людина поряд, з якою треба співіснувати, виживати, іноді навіть ділити щось схоже на радість – щоб не втратити себе остаточно.Але те, як розказані історії тих жінок, щиро захоплює. Авторка одразу акцентує – вона не є суддею і не є стороною обвинувачення. Опис подій, що передували увʼязненню, подається інколи навіть сухо – натомість наголос ставиться на особистості, поведінці, тому, що є умовно зараз (тобто, я хочу вірити, що зараз у авторки все добре, я тут мала на увазі “на момент подій в книзі”). І десь на середині читання я почала рефлексувати про те, наскільки ми всі можемо бути різними, і наскільки різні дії кожен з нас робить – інколи реактивно, інколи сплановано. І де ми – то ми, а де – відображення наших дій?За всім тим мені трішечки не вистачило історії самої авторки. Бо саме своє вона подає уривками, і зосереджується саме на життях і іменах тих, хто поруч. Не скажу, що це погано – в якийсь момент воно почало нагадувати пазл, який ти по деталькам збираєш, а пазли я люблю. Найсмішніше те, що вона говорить про себе немало – але знаєте, так часто буває: людина може говорити багато і щиро, але все одно лишається  легкий присмак недосказаності. Сама такою довго була.Я обіймала авторку подумки впродовж всього читання, раділа з нею і тужила теж. Текст щирий, місцями наївний, а місцями – супер-прагматичний. І думаю, що цю книгу можу рекомендувати зі спокійною душею: хоч і не сформулювала досі, що саме, але щось там таке точно було.