ДОСЬЄ на книгу «Пісня Алабами» Жіля Леруа

🗯 Сюжетні перипетії.

Він, Френсіс Скотт Фітцджеральд – син збіднілих вихідців з Ірландії, непримітний молодший лейтенант з амбіціями великого письменника. Вона, Зельда Сейр – дочка аристократів, талановита красуня. Обоє юні і спраглі радощів життя. Всі були проти їхнього шлюбу, але вони таки одружилися.

Все складалося гладко, втім, після того, як Френсіс став всесвітньовідомим письменником, їхнє життя зробилося нестерпним. Неможливо визначити, хто в цій історії жертва, а хто кат.

Тут немає каскаду динамічних подій. Автор пропонує читачу побути психотерапевтом, на прийомі в якого Зельда відверто виливає свою душу, називаючи те, що було між нею та Френсісом не коханням, а безумством на двох.

🥾👠 Ключові персонажі.

Центральним персонажем роману є Зельда Сейр, її голосу в книзі найбільше. Найкраще Зельду характеризують оці слова автора з епілогу: «Що ж, я починаю розуміти, що таке алабамське небо: воно мов Зельда, спершу сяйливе, потім похмуре, потім грозове, потім буремне, аж урешті апокаліптичне. Завтра воно буде блакитне – треба тільки зачекати»

Зельда вельми жіночна, але в ній чимало й чоловічих рис. Ось вона тішиться сукнею: «На мені була сукня, що скидалася на янгольську шкіру. Така гарна, така рожева. Коштувала вона цілий маєток, та була шовкова і з мереживами». А згодом міркує: «Пощастило ж їм уродитися чоловіками! І так шкода народитися жінкою, як у тебе нежіноча душа!»

А ще Зельда каже: "Мені подобається небезпека... прірви... подобається кидати жереб, поставивши на кон усеньке життя, і я навіть не чекаю, аж коли усе це скінчиться цілковитою руїною"

Френсіс поринає в тусівки, алкоголь, власну кар'єру і байдужіє до Зельди. Вона називає його робочий кабінет "кімнатою, де тхне": «Тютюном, солодкавим духом дорогого алкоголю, яким просякнуті стіни, духом чоловіка, що не стежить за собою, забуває прийняти душ уранці й увечері, не миється у ванні, брудного, занедбаного, гладкого чоловіка, що на все махнув рукою»

Не дивно, що в Зельди з'являється коханець – змій-спокусник, який звик, що "дівки вищать, метушаться, дзюрять у трусенята і в нестямі хапаються за нього".

Зельда наче соромиться своєї подружньої зради і водночас несамовито прагне її. Після любощів із коханцем їй здається, що від неї тхне зляганням. Вона скромно зауважує: "Хоч і була я розпусною жінкою, яку всі цілували, та спала я тільки з двома, і другий був моїм чоловіком".

📑 Стиль книги. Наскільки важко/легко він сприймається?

«Пісня Алабами» – доволі фрагментована і нелінійна книга. Вона поділена на п'ять невеликих частин, частини складаються з розділів, які, наче пляцок ювіляра, порізані на безліч шматків. Як на мене, така структура тексту (порційне подання бурхливих емоцій!) дозволяє сповна відчути найтонші порухи Зельдиної душі.

Водночас текст наповнений конфліктними діалогами й частими сумнівами Зельди, що також підкреслює її трагедію.

Читається дуже легко та цікаво. З першої й до останньої сторінки книга тримає в напрузі, викликаючи переживання за головну героїню.

😬 Найнезручніший момент: сцена, де хотілося закрити книжку від ніяковості.

Корида в Барселоні. Дике місиво з крові, піску, тваринних тельбухів та озвірілої юрби. Бррр!.. Гидко!

🗣 Цитати, які захотілося забрати з собою.

«Я знай кепкую і нічого не можу з цим удіяти. Якби ж то ти знав, як я кохаю тебе поза цим сарказмом...»

«Кажуть, нас розлучило моє божевілля. Усе навпаки, я знаю: воно нас поєднало. Розлучає нормальність»

«Закохані люди завжди мають непристойний вигляд»

«Та мені французька давалася не дуже добре, то я почула: "Пора вже заграти на наших нервах", і я відказала, що, мовляв, добре, заграймо на них негайно»

🌫 Настрій книги у трьох словах.

Джазово. Меланхолійно. Аритмічно.

🍷 Моя оцінка книзі: 🍷🍷🍷🍷🍷 5/5 келихів вина