Значна частина спогадів Ірини Жиленко про шістдесятників складається з її написаних у середині 1960-их листів до свого чоловіка – прозаїка Володимира Дрозда. Молодята щойно розпочали спільне життя, а Володю забрали на три роки до війська за тисячі кілометрів.Цими листами, які вона називає епістолярним любовним романом, Ірина заповнювала порожнечу розлуки й самотності, маневруючи в текстах між творчістю, саморозвитком і побутовими клопотами.🎯 «Зараз піду в фотоательє, заберу фотокартки і вишлю тобі. Тоді зроблю манікюр і підфарбую вії. Накуплю квітів і буду ходити гарною і безалаберною. Щось у мені захуліганило сьогодні»🎯 «Вчора ввечері, коли вже голова відмовлялась перетравлювати філософію, так надраїла підлогу, що нині вікно із садом аж відбивається в ній. Добре, що немає мого чоловіка і нема кому нещадно руйнувати зведену мною фортецю чистоти»🎯 «Посилаю тобі уривок із Драчевого сценарію. Пробач, що в такому вигляді – загортала в нього редиску. І Драчик хай простить. Гіршим сценарій від того не став»