Його обличчя я впізнав одразу. — Точно! Привіт, пам’ятаю тебе, — кажу. — Ти вчора приїхав?— Так. А ти як тут? — питає мене.— Я в Хартію далі. — О, і я також!Перший збіг. Власне, тут їх низка, а в кінці виявиться ціла вервечка. — Кажуть, — питаю, — тут є хлопці з концерту Океан Ельзи. Це правда? — Не знаю, друже, я тут мало з ким спілкуюся. Це мене всміхнуло: не люблю базік, що балакають з усіма. Зазвичай це ознака поверховості ібраку свідомості. — Як тут узагалі? — питає. — Поки слабо, — відказую. — Так мені й здалося. В Хартії має вже буде цікавіше. Маленька павза. — У тебе є канал «Освітарня», правильно? — каже. — Ти там, наче, щоденника ведеш. — Так, — посміхаюсь, — але нікому не кажи про це, поки ми тут. Там є речі, які не сподобаються тутешнім керівникам. — Добре. Ще одне, чи ти знаєш Людмилу Шевченко? Бо я бачив, вона кілька разів залишала коментарі. — Знаю, знаю, пані Людмилу. — Це моя двоюрідна сестра. Я був вражений, до чого світ усе таки маленький. Ми з Женею (так його звати), не знаючи одне одного, проходили тиждень штурмовика наприкінці червня, в середині жовтня зустрілися у навчальному центрі Нацгвардії, звідки поїдемо в одну бригаду. Ще й до всього, він родич викладачки латини, з якою я познайомився рік тому, і завдяки якій працював учителем в школі. До речі, її син від початку війни служить у Третій штурмовій. Хіба не вражаюче?! В наряді були разом із хлопцями, що їх привезли вчора. Питаємо, чи їх справді затягнули з концерту. «Та ні, тут нема ні одного звідти. Ми самі не знаємо, звідки то пішло.» Приклад того, як мало треба, щоб чутка народилася і без жодних перешкод (і підстав!) пішла між люди.P. S. Розповів взводному про курйоз із повісткою. Він посміявся і сказав, що форму 5 для ТЦК нам не виписуватимуть. Порадив просто подзвонити і сказати, що я вже на службі.