Знаєте... сьогодні мені вперше за довгий час захотілося просто все нахєр закрити.Не тому, що більше байдуже.А тому, що інколи стає настільки важко, що ти просто ламаєшся всередині. Не показуєш цього. Посміхаєшся. Пишеш повідомлення. Працюєш. Але всередині ніби вже нічого не залишилося.Хотілося просто вимкнути телефон. Закрити канал. Перестати жити від тривоги до тривоги. Перестати засинати під ранок. Перестати здригатися від кожного звуку. Просто побути звичайною людиною.А потім ловлю себе на думці...Бля...Я не можу.Бо за цим каналом не просто цифри.За кожним переглядом стоїть чиєсь життя.Чиясь мама.Чийсь тато.Чиясь дитина.Чийсь військовий у короткій відпустці.Чиясь кохана людина.І я ніколи не дізнаюся, скільки людей встигли сховатися лише тому, що ми були швидшими.Я ніколи не дізнаюся, скільки життів уже врятувало одне повідомлення.Але мені дуже хочеться вірити, що врятувало.Саме тому я не маю права здатися.Так... я заєбався.Дуже.Настільки, що іноді хочеться просто сісти й мовчати.Настільки, що вже не відчуваєш різниці між днем і ніччю.Настільки, що інколи організм сам каже: «Все, досить».Але війні похуй, що ти втомився.Ракетам похуй, що ти не спав.Шахедам похуй, що ти людина.Вони все одно летять.І поки вони летять, я не можу дозволити собі мовчати.Бо якщо хоча б одна людина через наше повідомлення встигне зробити кілька кроків до укриття...Значить, усе це було не даремно.Я пам'ятаю, як усе починалося.Їду дорогою.Бачу ракети над головою.Швидко руками відкриваю телефон і пишу перше повідомлення.Нас тоді читало десять людей.Два чи три перегляди.І навіть тоді я переживав за кожного так, ніби знав вас усе життя.Сьогодні вас у тисячі разів більше.Але для мене нічого не змінилося.Я так само хвилююся за кожного.Бо кожен із вас це чиєсь життя.Я безмежно вдячний людям, які були поруч із самого початку.Тим, хто допомагав.Тим, хто й зараз працює за лаштунками.Ви не женетеся за подяками.Ви просто рятуєте людей.І я цього ніколи не забуду.Так.Я виснажений.Так.Я трохи поламаний.Але, сука, не часу на соплі.Мій характер не дозволить мені здатися.Бо якщо не я...То хто?Тому ми будемо єбашити далі.Навіть коли сил нуль.Навіть коли очі закриваються самі.Навіть коли працюємо в екстремальних умовах.Навіть коли кров із носа.Навіть коли здається, що більше не витримаємо.Ми будемо.Бо за нами стоять люди.А життя людини варте набагато більше, ніж наша втома.Дякую кожному, хто поруч.Дякую кожному, хто довіряє.Дякую кожному, хто читає.Поки у мене вистачить сил натиснути кнопку «Опублікувати» я це робитиму.Бо мовчання іноді коштує життя.Ваш Шеф.