О сонечку, смішна комашко,червона черепашко в ластовинні,червона половинко з чорним зрізом,червона шапочко з бабусиної казки. О сонечку з осіннього віконечка,краплинко літа на моїй долоні,спочинь хвилинку і летишукати другу половинку... О сонечку з осоннячка!++++++++++++++++++++++++++++++Несе ім’я комашкиця річечка мала. Пульсує ще Мурашка,як жилочка села. До інших не подібна,засіяна дощем,під вишнями Поділляу світ вона тече. Біжить моя Мурашка,сяйлива, як сестра,до ширшої Мурафи,до глибшого Дністра. А Дністер синьогорийнуртує з нагаємі діду Чорноморудитину віддає. Від мору береже насприрода недарма. Вже море СередземнеМурашку обійма. Вирує між човнамивітрисько-плугатар. Ворота відчиняєіскристий Гібралтар. У далечі прозорійчекають нас дива. Атлантика просторизахмарні відкрива. Мурашко! Над рікоюшаліє крутія. Не пахне осокоювже хвилечка твоя. Та ось я з океанучерпаю сам-одиннебесну, Богом данукраплиночку води. У жмені, мов комашка,водиця спочиваі мовою Мурашкикурличе: «Я – жива!..»+++++++++++++++++++++++++++++Нічний вокзал беріг тепло весняне,за вікнами лиш вітер шепотів. Осяяні безсонними вогнями,дрімали пасажири в забутті. І враз під склом високого склепіння,у плетиві думок, чекань і снівгорластий півень солодко запіяв,знемігши в клітці кошика тісній. Запіяв півень хвацько і заклично,дзвінке відлуння хлинуло у зал -і проясніли заспані обличчя,і загримів розбужений вокзал. Пливла земля нечутно між світами,і дихала з безмежності сади. З далекого, пахучого світаннядо станцій поспішали поїзди.++++++++++++++++++++++++++++++Є в осені невидима межа між пишною красою і старінням. Ось коник на стеблині заіржав і перескочив стежечку нерівну. Ще мідні груші дзвонами гудуть, ще дуб добірних жолудів не ронить. Ще сонях сушить голову руду і приміряє сонячну корону. Та вже пісні у вирій подались услід за журавлиним перелетом. І молодий кленовий падолист майнув за вересневим фіолетом. Сухим вогнем зустрів мене лісок, окутаний золою шелесткою. І враз черкнув зазубрений листок по скроні, мов розпечений осколок. Петро Перебийніс