Але тут, розумієте, не лише чорнозем. Бувають інші ґрунти. Чутливі сипкі піщаники, грудки вологої глини,каштанова оранка півдня, сіре підніжжя лісу,тривожний болотяний торф, крейдяна порода – довга пам'ять про море,і жовтий підступний льос, і солончак прилиманський, на якому втримується лише цупке і колюче – також комусь потрібні. Бо це така земля, з якої життя росте. Усе, що було важливим, пекучим –таким і лишається. Все, що бігло задихано,щоби виговоритися нарешті,викручувало вихудлі руки текстам –залишається туті росте. Земля така: що не встромиш – усе росте. Встромиш війну – за ніч виростаєвідчайдушна козацька держава. Посадиш відірвану ногу, а виростепереможець у міжнародному спринті. Закопаєш перерізану замертво пуповину –виросте здатність любити знову. Бо любов, що малою спиналась на ноги,а дорослою – опускалася на коліна у підворітні,і відсмоктувала у порожнечі, ковтала,втираючи губи – залишалась любов’ю. Ковзаючись у баюрі бруду й розхитуючись –завжди залишалась любов’ю, залишалася туті втомлено, мовчки росла. Бо всі тутешні ножі з однієї сталі,бо вони, закривавлені, обіймаються після бою,бо рута росте поміж ними з кожного ґрунту. Бо коли захищаєш себе – для тебе немає втомиКатерина Калитко