Дмитро́ Никано́рович Фалькі́вський (справжнє прізвище Левчук; 3 листопада 1898, село Великі Лепеси (зараз у міській смузі міста Кобриня, Берестейщина) — 16 грудня 1934, Київ) — український поет, прозаїк, перекладач, сценарист представник розстріляного відродження. У юності працівник каральних органів СРСР. Жертва сталінського терору. Ну, що ж! Здоров єси, мій день похмурий,Повитий буйним клекотом гудка... Нехай на сонних стінах чорних мурівЧеркне тобі привіт чиясь рука,—А я мовчу, бо знаю, що у містоПлетешся ти не в зоряних вінках. Не з радістю весни, а з жовклим листом,Прибитим першим инеєм вночі,І гониш в далечінь прозоро-чистуОтари хмар і журавлів стрункі ключі. І разом з ними б'єш на сполох в полі... Ах, стань-же, серце... стань і не кричи,Бо— чуєш?—наче цуценята голі,Вітри скавчать і виють в даленіНад жовклим трупом мертвої тополі:Це осінь виряджа на прощу сірі дні. Як саваном укривши павутинням... І б'ється й дзвонить тоскно по вікніОсіння пісня сонячним промінням. Збірка поезії "Обрії" 1927р.----------------------------------Одшуміло літо... Одспівало жито. Тільки вітер креше іскри по стерніІ, як тінь докори, наступа копитомСухоребра осінь на поля сумні. Там, де грали роси у вишневих ранках,Не сміються дзвінко ніжні васильки. Не шелеснуть листям над самотнім ганкомВ тишині вечірній ясени стрункі... Не озветься поле у задумі сонній... У задумі сонній синьоока даль. І прядеться тихо в мене під віконнямБіле павутиння й золота печаль... А з печаллю разом і думки про осінь...(Це-ж із нею роки так підручки йдуть!)Розгублю в дорозі дні золотокосі,Як розгубить вітер листя у саду. І прийду розбитий... І прийду порожній. А куди—не знаю... Чи-ж не все одно? Мрійником родився, здохну подорожнім,Як приблудна сука під чужим вікном. І не вийде батько... І не стане мати,Руки заломивши в ревному плачі.—Тільки пес голодний, тільки пес кудлатийЛапами облапить труп мій уночі. І, задравши морду на янтарні зорі,Проскавчить голодним і сумним виттям,Скаржучись, оближе губи мої хворі,І до вітру сходить на моє шмаття... Ах, ця осінь, о-сінь... Ця проклята осінь!.. Білим павутинням заплітає дні... А пожовкле листя мчить кудись у просїньі безсило пада на стежки сумні... Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із неюСмуток допрядає кужелясту тінь... А у серці сохнуть снігові лілеї. Молоді лілеї молодих хотінь. Все таке байдуже... Чи тому, що хворий? Чи тому, що роки в золотім огні? І на буйні очі вже лягла покораДнів моїх роздертих, розіп'ятих днів... Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній... У задумі сонній синьоока даль... І прядеться тихо в мене під віконнямБіле павутиння й золота печаль...