Люблю. Лелію. Обів'юїї — прозоро-мармурову,свою весну таку вировув жагучі вінця переллю —весну свою;і дзвінко з вінців будем питьотруту спрагло-пелюстками,і будем п'яні, а за митьвпадем осінніми листками —за мить — любить._________________________________В гудінні бжіл тремтіння сонцяі злото кучерів твоїх. Чого ж сумуєш край віконця? В гудінні бжіл тремтіння сонця,І спів, і сміх. Ми стиснем руки жартівливо. Хвилює соняшний розмай,а легіт шепче казку нивам. Ми стиснем руки жартівливо:не скаже гай.________________________________В ЗЕЛЕНУ СУБОТУ. Назриваю в гаю запашного зілля,запашного зілля, вибуялих трав;з ясеню та кленів нарубаю гілля;лепехи нарвати побіжу на став;клечанням обставлю, приберу кімнату.— Подивіться, мамо! — Хороше ж то як! Усміхнуться очі. По-між тим у хатувечір завітає — стомлений козак. Сядемо рядочком. Заведем розмову —тиху, сумовиту — і про все, про все,доки до віконця хусточку шовковуніченька-черничка з поля донесе…_________________________________Цілий день учорапроблукав у полі,з вітром навздогінкибігав навманя. Срібно і прозороВ злотному — тополі. Обрій — у хмаринках. Навколо — стерня,а в стерні — волошки,сині, синєзорі,і такі дрібненькі —слізки росяні. Назривав їх трошки. Це волошки? — Зорі! Ниточки тоненькі —мрії весняні:правда — любо жити? Дуже! Дуже! Дуже! Щастя — наче море,широко шляхи. О, блакитно-квіте! О, моє подружжя, —це душа говоритьсповнена снаги. Василь Чумак (1901-1919)