Люблю. Лелію. Обів'юїї — прозоро-мармурову,свою весну таку вировув жагучі вінця переллю —весну свою;і дзвінко з вінців будем питьотруту спрагло-пелюстками,і будем п'яні, а за митьвпадем осінніми листками —за мить — любить._________________________________В гудінні бжіл тремтіння сонцяі злото кучерів твоїх.Чого ж сумуєш край віконця?В гудінні бжіл тремтіння сонця,І спів, і сміх.Ми стиснем руки жартівливо.Хвилює соняшний розмай,а легіт шепче казку нивам.Ми стиснем руки жартівливо:не скаже гай.________________________________В ЗЕЛЕНУ СУБОТУ.Назриваю в гаю запашного зілля,запашного зілля, вибуялих трав;з ясеню та кленів нарубаю гілля;лепехи нарвати побіжу на став;клечанням обставлю, приберу кімнату.— Подивіться, мамо! — Хороше ж то як!Усміхнуться очі. По-між тим у хатувечір завітає — стомлений козак.Сядемо рядочком. Заведем розмову —тиху, сумовиту — і про все, про все,доки до віконця хусточку шовковуніченька-черничка з поля донесе…_________________________________Цілий день учорапроблукав у полі,з вітром навздогінкибігав навманя.Срібно і прозороВ злотному — тополі.Обрій — у хмаринках.Навколо — стерня,а в стерні — волошки,сині, синєзорі,і такі дрібненькі —слізки росяні.Назривав їх трошки.Це волошки? — Зорі!Ниточки тоненькі —мрії весняні:правда — любо жити?Дуже! Дуже! Дуже!Щастя — наче море,широко шляхи.О, блакитно-квіте!О, моє подружжя, —це душа говоритьсповнена снаги.Василь Чумак (1901-1919)