Як тільки умовкли гармати,в херсонському парку бузковомуосиротілая матиспівала свою колисковубезрадісну, безсловесну,тішучи сі думками,що він за три дні воскреснеі вийде, відкинувши камінь.“Чуєш, а як не постане? Як віри твоєї замало? Скоро четвертий світанок”.“Тоді я приду сама! Зберу йому попоїсти,і теплих якихось речей...”Напівпорожнєє містоплаче підспівуюче. Хилиться і сутулиться,ховаючи своїх чад, істинаючи в п’ястуки вулиці,вчиться непробачати. Несуть по домівках і людизатиснуті кулаки. До того підступного лютогомісто не було таким. Було повільним і теплим,було кінець кінцемусміхненим хутірним телепнемз просоченим сонцем лицем. Було, як накритий староюпростий, але щирий стіл. А нині ховає зброюй на кожному блокпостівишукано демонструєзневагу і неприйняття. Воно назавжди отруєнедля тих, хто його відтяв. Цвинтаря бурий кавалок,мов віспою вражений. День коли їх ховалибув хмурий і крижаний Земля, що вони боронили,із вдячністю прийнялаїхні уже посинілі,понівечені тіла. Михайло, архангел бувалий,поклав на могилу свій німб:вони відбивали навалуу повнім оточенні. Прощання було нетривалимтихим та молитовним. Священика, що відспівав їх,невдовзі буде катовано. І кожному, хто не здається,не оминути катівень. Усе раз по разу стаєтьсятак, як Ти і хотів. Та дякуємо за волюне обирати ганьби. Попереду повно болю,зневіри і боротьби,та Ти навчиш мене, де мені,узяти достатньо силпройти долиною теменікрізь ці безжальні часи,спираючись, ніби на костур,на віру в свою правоту. Залиш нам право на помсту. Покора не порятує. (Костянтин Рєуцький)