Як тільки умовкли гармати,в херсонському парку бузковомуосиротілая матиспівала свою колисковубезрадісну, безсловесну,тішучи сі думками,що він за три дні воскреснеі вийде, відкинувши камінь.“Чуєш, а як не постане?Як віри твоєї замало?Скоро четвертий світанок”.“Тоді я приду сама!Зберу йому попоїсти,і теплих якихось речей...”Напівпорожнєє містоплаче підспівуюче.Хилиться і сутулиться,ховаючи своїх чад, істинаючи в п’ястуки вулиці,вчиться непробачати.Несуть по домівках і людизатиснуті кулаки. До того підступного лютогомісто не було таким.Було повільним і теплим,було кінець кінцемусміхненим хутірним телепнемз просоченим сонцем лицем.Було, як накритий староюпростий, але щирий стіл.А нині ховає зброюй на кожному блокпостівишукано демонструєзневагу і неприйняття.Воно назавжди отруєнедля тих, хто його відтяв.Цвинтаря бурий кавалок,мов віспою вражений.День коли їх ховалибув хмурий і крижаний Земля, що вони боронили,із вдячністю прийнялаїхні уже посинілі,понівечені тіла.Михайло, архангел бувалий,поклав на могилу свій німб:вони відбивали навалуу повнім оточенні.Прощання було нетривалимтихим та молитовним.Священика, що відспівав їх,невдовзі буде катовано.І кожному, хто не здається,не оминути катівень.Усе раз по разу стаєтьсятак, як Ти і хотів.Та дякуємо за волюне обирати ганьби.Попереду повно болю,зневіри і боротьби,та Ти навчиш мене, де мені,узяти достатньо силпройти долиною теменікрізь ці безжальні часи,спираючись, ніби на костур,на віру в свою правоту.Залиш нам право на помсту.Покора не порятує. (Костянтин Рєуцький)