Наталя Забіла З ВІКНА ВАГОНУ

Спинитись би, на цьому полустанку. З вагону вийти, насипом пройти,І в теплій тиші літнього світанкуОтам в траві, під деревом лягти. І так лежать, ковтаючи напоїЖивущих сил землі, дерев і трав,Вдивлятись, як з очей зникає поїзд,Забравши геть тягар турбот і справ. І бачити, як рясно й соковитоУ вибою, де впав колись снаряд,Росте трава і пишно квітнуть квіти,Нічим не зламний стверджуючи лад.ЧОРНА ПАНТЕРА

Наталя ЗабілаЧорним оком дивиться печераВ лісову ліянову межу. Я — струнка, вигиниста пантераСвій барліг невсипно стережу. Виходжу зарошаним камінням,Жовтозоро ріжу синю ніч,І леліє місячне промінняОксамитним блиском на мені. Вигинаю чорнії рамена —Під ногами шурхом камінці... А весною билися за менеМолоді розпалені самці. Диких джунглів пахощі отруйні,Чорні спини, пазурі і кров... Розшайнулось пристрасно і буйноВесняне змагання за любов. Є закон — єдиний, невідхильний,А життя — безжалісно ясне:Має право жити тільки сильний, —Тільки сильний може взять мене. Жовтий зір мій синій присмерк ріже... Кожний добре знає власний шлях:Боротьба за волю і за їжу,Боротьба самиці за малят... Не вступити ворогу в печеру,Не пройти заказану межу, —Я — струнка, вигиниста пантераСвій барліг невсипно стережу.