Ослінчик візьме, компоту, в пригорщу аличуІ підпирає мужицькими плечима старий пліт. Дідові рідко було до сміху, рідко до плачу,Аж тепер на старості оглянувся дід на світ. Хтось кивне йому «добрий вечір» і далі йде,Аж поки не стане цяткою десь у кінці вулиці. Дід не зводить свій погляд із пишних дерев,Що гіллям одне до одного туляться-туляться. Ненатулився за вік. Ненагорнувся. Одинак. Горне ціп'ятко, гладить кота, обіймає собаку,Цьомає морду кролячу, як той розпашілий юнак,Старий же, як світ, а любові спраглий однаково. Дивиться в небо: хмарка на хмару не схожа! До сонця кривиться, ловить носом проміння. Добрий вечір, діду, – гукає звіддаля перехожий. Старий усміхається, є ще в старого жевріння. Ходи-но сюди, – каже, – покажу тобі пташку! І той чоловік перехожий йде, старий бо кличе. Вдає, що не бачив таку пернату, йому не важко,А дідові радість. А дідові усмішка на обличчі. Перехожий піде, а дід спомина, як звався. Згадує-згадує, ну звучало ж ім'я в розмові! Махне рукою, дідько з ім'ям, важливіший спогад зостався– Кілька хвилин уваги. Кілька хвилин любові. Мирослава МАЛИК