Розминутися із чотирма іскандерами на Дніпро на якихось 15 хвилин - виїздили з міста двома машинами, двома групами. Попереднього ранку прокинутися тут удосвіта, наче від уколу голкою, трохи слухати оглушливий щебет птахів, дивитися, як до кімнати входить сонце - а потім потягнутися до телефона і зрозуміти, що розбудив тебе на відстані черговий жахливий обстріл Києва. На вулицях донбаських сіл слухати глухе віддалене гупання арти і думати, що за оцим обрієм зі складносурядними хмарами вона перемелює, наприклад, Покровськ. Дивитись на половецьких бабів біля входу в бібліотеку і подумки питати їх, чи можуть вони захистити цей наш степ. Дивитись, як очі іноземних журналістів, наших друзів, наповнюються слізьми під розбитою базою госпів у Павлограді. Їхати трасою поміж поторсаними, втомленими фронтовими корчами. Махати рукою дітлахам, які стрибають по коліна у калюжах після стрімкої зливи. Спостерігати за людьми, що виходять у золотаве надвечір'я з прохідної шахти. Оббирати придорожну шовковицю, ніби востаннє.Яке ж усе нестерпно крихке. Наші домівки, наші емоції, ми самі. І, по-чесному, нічого в нас немає, крім оцього всього. Крім здатності плакати і сміятися разом, крім спраги обіймів, крім напнутої на сотні кілометрів нитки світла, яка сіпається, коли на іншому кінці біда, і музично дзвенить, коли радість.Носіть із собою турнікети, любов до близьких і довгу пам'ять. Опирайтеся, навіть на дні найбільшої у житті втоми.Катерина Калитко