СРІБНЕ ЛЮСТЕРКОсрібне люстерко в пустих небесах.суміш відлиг, макабрична краса.перли, корали.ця безкінечна, як присуд, зимаекстраполюється між усімапорівну, крале.крихітко, лялечко, нігтику мій!свічечка вірша в моєму умібореться з ніччю.та заперечити цю темноту,що підступає до взводу впритул,поки що нічим.холодно й темно насподі війни,де остаточна відсутність виниперед живими –тільки у мертвих, яких нагорістільки, що небо – аж до́ димарів –висне, як вим’я.чорна корова цієї пітьми,бродить брудним простирадлом зими,тиха й сумирна.переступає розруху і тлін,коптери й міни, бк і старлінк,ладан і смирну,хмари і повню, бліндаж і окоп,рівне тремтіння тілесних синкоп,холод собачий,рани, контузію, блискіт ножа,тіло, в якому окремо душа,вірші – тим паче.що говорити – кому і коли,у епіцентрі цієї імли,лялечко, крихо?стань мені Кримом, і я б – караїм –нафантазованим тілом твоїмдихав би й дихав!переосмислив би видих і вдих як легеневу молитву – за тих,хто щогодинисерцебиттям відвойовує дні,просто прожиті бійцем на війні –всіх воєдино!дихання як заперечення, якнерозуміння – чому ж не мояти межи лиха?як міжреберний повітряний друкзапаху тіла, волосся і рук –рівний і тихий.як чаклування супроти атак,запах – єдине, що маю відтак.запах – як вірау перемогу, яка над усе,у батьківщину, і в наш чорнозем,з рештками звіра.Сергій Татчин