З розкішних закордонних готелів — у смердючі холодні підвали.Ця відпустка сталася зі мною в січні. Ми зустрічали світанки в засніжених Альпах. Підіймалися по крижаних водоспадах Австрії. Ловили солоні хвилі Атлантики. Мокли під важкими дощами Мадейри й сміялися, ніби світ простий і безпечний.Там повітря було прозоре.Там небезпека вимірювалась льодорубом, мотузкою й власною витривалістю.Там усе залежало від тебе.А потім дорога додому.І знову підвали.Запах сирості.Шахеди в нічному небі.Новини про смерті.Постійне відчуття, що щось може статися просто зараз.У кожному куточку країни.Небезпека, до якої ми звикли.Яку навчилися не помічати.Яку назвали «нормою», щоб не зійти з розуму.Кожне повернення — це внутрішній допит.«Чому?»«Заради чого?»«Може варто пожити для себе?»І щоразу ці питання звучать гучніше.Але відповідь усе ще сильніша.Сильніша за втому.Сильніша за страх.Сильніша за бажання втекти в просте життя без сирен.Отаке контрастне життя.Спочатку ти стоїш на гребені гори й дивишся на безмежний горизонт. А потім сидиш у темному підвалі прифронтового міста.І дивним чином це одна й та сама реальність...Австрійські Альпи та Мадейра, січень 2026