З розкішних закордонних готелів — у смердючі холодні підвали.

Ця відпустка сталася зі мною в січні. Ми зустрічали світанки в засніжених Альпах. Підіймалися по крижаних водоспадах Австрії. Ловили солоні хвилі Атлантики. Мокли під важкими дощами Мадейри й сміялися, ніби світ простий і безпечний. Там повітря було прозоре. Там небезпека вимірювалась льодорубом, мотузкою й власною витривалістю. Там усе залежало від тебе. А потім дорога додому. І знову підвали. Запах сирості. Шахеди в нічному небі. Новини про смерті. Постійне відчуття, що щось може статися просто зараз. У кожному куточку країни. Небезпека, до якої ми звикли. Яку навчилися не помічати. Яку назвали «нормою», щоб не зійти з розуму. Кожне повернення — це внутрішній допит.«Чому?»«Заради чого?»«Може варто пожити для себе?»І щоразу ці питання звучать гучніше. Але відповідь усе ще сильніша. Сильніша за втому. Сильніша за страх. Сильніша за бажання втекти в просте життя без сирен. Отаке контрастне життя. Спочатку ти стоїш на гребені гори й дивишся на безмежний горизонт. А потім сидиш у темному підвалі прифронтового міста. І дивним чином це одна й та сама реальність... Австрійські Альпи та Мадейра, січень 2026