Німецьке військове кладовище в Страдчі

З війною моє ставлення до кладовищ змінилося. Раніше я шукав їх у подорожах — старі некрополі, забуті меморіали, місця тиші серед скульптур і моху. Там було щось поетичне й величне: готичні хрести, потріскані обеліски, тінь дерев. Але тепер… кожна могила — це біль. Цілий всесвіт, розбитий на уламки. Нещодавно я випадково натрапив на німецьке військове кладовище в селі Страдч, що на Львівщині. Там спочивають солдати, загиблі в 1914 році під час Першої світової. Тоді це була територія Австро-Угорщини, а німці — союзники імперії. Для когось вони були ворогами, але з відстані в сто років це просто хлопці, яких кинули в м’ясорубку чужих амбіцій. Їхні імена стерлися, а хрести стоять мовчки серед лісу. Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Знову могили, знову смерть. І я питаю себе:Чи з’являться колись на нашій деокупованій землі такі ж меморіали — але російським солдатам? Не як героям, ні. А просто як людям, яких зжерла машина війни, пропаганда і вождівські манії. Чи пробачимо ми, чи забудемо, чи зможемо збудувати тишу замість ненависті — це вже інше питання. А поки — хрести мовчать. Як мовчить ліс. Як мовчать усі, хто не повернувся.#львівська