Чим природна злість відрізняється від звинувачення?

Нам чомусь здається, що злитись на близьких людей «не гарно», «не правильно», інколи взагалі «заборонено».
«Поважай старших», «не звертай увагу», треба бути «чемною», «правильною», мати повагу, тримати язик за зубами — це те, з чим багато хто з нас ріс і тому ми нашу злість подавляємо.

Але природна злість — це наша нормальна і релевантна реакція на те, що болить (чи боліло), на те, коли наші потреби не враховуються (чи не враховувались), на те, коли наші почуття знецінюються (чи знецінювалися) і тд.

І відчувати її, проживати її, давати їй місце - важливо!
Бо непрожите почуття нікуди не дівається, воно залишається в тілі, в тривозі, у злості на партнера або на власних дітей, в втомі без причини. І коли його нарешті проживаєш, повертається та величезна кількість енергії, яка раніше використовувалась, щоб стримувати ці почуття.

Чому ж ми часто так боїмось злості?
Бо нам здається, що дві емоції одночасно існувати не можуть (цей постійний внутрішній розкол), ніби якщо я злюсь, то я не люблю, ніби не можна одночасно і відчувати злість і залишатись в контакті, ніби, щоб залишатись в близькості ми маємо заборонити собі певні «небезпечні» емоції.

Але правда в тому, що в цьому випадку ми плутаємо 2 поняття: злість і звинувачення.

Коли я пишу про «право на злість», я говорю про природну злість як емоцію, і це не те саме, що звинувачення.

Природна злість — це наша реакція на те, коли нам було боляче, на те, коли щось порушувалося. Вона про нас, про наш досвід і наші потреби, і її можна і важливо прожити. А коли проживаєш, вона звільняє енергію і повертає її тобі назад.

Звинувачення інших — це інше, це вже не та «природна злість».
Це коли ми переходимо в «мама (чи інша важлива людина) була погана», «вона винна в тому, яке моє життя» — це перекладання відповідальності з себе на когось іншого

Але є один нюанс - повернути собі право на злість ми можемо там, де ми його в себе забрали, і часто це ситуації не «з теперішнього»

Куди нам насправді варто рухатись (і куди веде хороша терапія) — до дозволу собі відчути те, що було колись, але ми собі заборонили: злість, біль, горе, як визнання своєї правди, як право на свої емоції, а не як засудження іншого, і тоді потім ми зможемо перенести це право в теперішнє життя, і проживати весь спектр важливих емоцій

При цьому ми можемо боятись, що якщо ми дозволимо собі злість на близьких і взагалі вцілому відчувати різні емоції — це зруйнує наші стосунки, або як мінімум точно вплине на них негативно. Але все працює з точністю навпаки, нам важливо побачити іншого, як окрему людину: з її болем, її обмеженнями, її історією. І тут ціль не виправдати, і не вибачити «правильно», а ПРОСТО ПОБАЧИТИ «об’ємну» людину, наскільки це можливо.

Це далі веде до оплакування того, чого справді не було, чого справді не вистачило. І ось цей сум і горювання дарує полегшення, бо більше немає образ, звинувачень, замовчувань, які якраз і створювали напругу в стосунках (а не злість, як ми думаємо)

І це веде до відокремлення. Тому що та важлива людина — не центр вашого життя. Вона була (або є) людиною, що робила те, що могла на той момент часу. Вона не повинна бути ідеалом і не має бути ворогом.
Це повільна внутрішня робота, яку я бажаю кожному зробити для себе🫂