Сьогодні вперше модерувала книжковий клуб. Могла б тепер записати у резюме, якби у мене було резюме :) Щомісяця на нашому магістерському курсі у Могилянці ми беремо якийсь твір і аналізуємо його з психологічної точки зору.На сьогоднішнє засідання я запропонувала "Санаторійну зону" Хвильового. Насправді ризикований вибір, тому що проза Хвильового досі експериментальна, навіть для нашого часу. Але як мені хотілося, щоб крім багатства симптомів, діагнозів та ситуацій для професійного аналізу колеги відкрили для себе наш український модерн. Щоб побачили, яким цікавим, яскравим був літпроцес в Україні сто років тому. Скільки ж ми втратили! Якби їх тоді не скосили, який фундамент для нашого розвитку був би закладений у 20х роках минулого століття. З якого високого старту ми б зараз продовжували, а не починали все спочатку. Нам не треба було б доводити свою приналежність до Європи, це було б цілком очевидно для всіх. Ніхто б не плутав Україну з росією, наші автори були б у європейських підручниках, наші п'єси ішли б на європейських сценах, наші сюжети були б невід'ємною частиною європейського канону.Вони і так є, тільки про це ніхто не знає... Навіть у таких дрібницях, як місце дії: оточений туманом маєток, у якому ніби силою нікого не тримають, але з якого ніхто не може вийти. Або група учасників, які то з'являються, то зникають, ніби марять, але хто їх знає. І взагалі, може все це відбувається у нас у голові, а не насправді?Але якщо навіть і у голові, то хто сказав, що це не насправді? Знайомі мотиви, правда? Десь ми це все бачили, може у кіно. Тільки Хвильовий це написав на три-чотири покоління раніше.