Після важкого бою на нулі військового визнають загиблим. Він вирішує це не спростовувати, орендує квартиру і лишається там - дивитися в стелю та бухати, куди без цього.

А потім дивиться, як за ним сумують в соцмережах (здебільшого, вбачаючи в цьому лицемірство) і як з ним прощаються.

Найновіша книжка Артема Чеха "Ми тебе не чекали" й так важко читається, а коли усвідомлюєш, на якому особистому зламі вона писалася (він розповідав про свій стан в багатьох інтерв'ю та на презентаціях) - стає навіть трохи ніяково читати. Ніби зазираєш у чужий біль, якому ніяк не можеш зарадити.

І водночас, це настільки талановито зроблено: бо кожне слово пережите, та й Чех - досвідчений автор, якому цікаво створювати справжню літературу: для самого процесу її створення, а не для подальших відгуків чи продажів. Він так вільно почувається з текстом, такі живі діалоги прописує, такі характери вимальовує, що просто захват.

Звісно, більшою мірою, це книга про ПТСР та відчуття десоціалізації у військових, коли після повернення до цивільного життя все здається таким неважливим, лицемірним та неправильним, що не хочеться торкатися цього світу впритул.

Але ще це філігранна книжка про не-героїчну, звичайну людину (Чех любить писати саме про таких), художника, який боявся йти на війну, почував самотність з власною дружиною, зробив кілька помилок у житті, і у якого загалом все не надто склалося. На 230 сторінках Артем Чех якимось чином умістив ціле життя цієї людини, аж від дитинства.

І це тааак життєво. Ось, наприклад, про стосунки з дружиною, яка в ньому поступово розчарувалася.

Труш, якого спершу полюбили за його тиху натуру і якого брали за руку й вели, раптом став надто тихим і надто веденим.

Дружина холодна й трохи жорстка, має на все власну думку, рідко усміхається, вимоглива, зібрана у екстремальні моменти, і хз, що від неї чекати (дуже не подобалося впізнавати в ній себе 🙄). Словом, дуже жива.

Він мав гріхи, поводився місцями не дуже, випивав і помилявся. А потім пішов воювати, бо соромно було не йти:

Труш думав про війну, як про щось рятівне в його житті, те, що виправдовує його такого, яким він є. Ніби все, чим він жив останній рік і що бачив останні місяці, - все це був його внсок за прощення, індульгенція, яку він виплачував не католицьким посередникам у стінах, а безпосередньо Господу - он туди, у те бездонне небо, яке вимагало жертв, але не чуло молитов.

Основна частина книжки взагалі не про війну, а про складні стосунки, відчуття непотрібності та самотність, які війна лише оголила та підсвітила.

Тут все про нас: ви тут знайдете Андруховича, Ліберових, Велику Житомирську, отаку, приміром, відсилку до Віри Агеєвої:

Зоя жартувала, що назвала дочку на есть своєї могилянської викладачки Віри Павлівни.

Або таке:

Цілком вірогідно, що Зоя сприйматиме його появу у закладі, як появу, скажімо, режисера Лукіча, чи письменника Лаюка. Ну був, ну випив кави, ну пішов собі далі. Це Поділ, тут на вулиці можна зустріти Шона Пенна і прийняти його за місцевого ханигу.

Чи таке:

- А ти воюєш, значить, - дід крякнув і сів на лавку поруч. - Спина. Наче туди хтось запустив форель.
- Сказав, як Жадан.

Тут є місце, щоб посміхнутися, але в кінці хочеться покричати в стіну. Треба мати на увазі, що Чех загалом - доволі песимістичний автор (це вам не Дронь). Лишити читачам емоцію "ну якось воно буде, прорвемся" - не його мета. Його мета тут скоріше викричатися. Тому, коли читаєш цю книжку, ніби теж чуєш цей крик.

Дуже сильна історія. Заслуговує на те, щоб бути перекладеною на всі можливі мови - може, хоч так ми докричимося до когось у цьому порожньому байдужому світі.

#непозбувний_відгук