В суботу влаштувала цифровий детокс, заглядала на канал лише разів 20 за весь день, тому встигла прочитати цілу книжку. У "Прослуховування" рейтинг 3,2 на Гудрідс, але мені пофіг, бо Кеті Кітамура пише спеціально для мене, а "Ще одну сторінку" спеціально для мене її перекладають (і сподіваюся, перекладатимуть й далі). Як на мій смак, це досконала книжка, забороняю з цим сперечатися!Це роман з двох несподіваних частин: 1) Акторка зустрічається в кафе з чоловіком, який стверджує, що він її син. А він ніяк не може ним бути, ну взагалі ніяк. 2) Друга частина починається з того ж місця, де закінчилася перша, але це друга версія реальності, в якій у цієї акторки справді є (і завжди був) дорослий син. Ніби це він і є. Це абсолютно прекрасно від першого ж абзаца і до останнього. Не знаю, як Кеті Кітамура це робить, але вона буквально бере життя і вставляє його в книжку і ти ніби продовжуєш просто жити, але вже в голові героїні. Це написано одночасно дуже просто і по-постмодерністськи.В цьому романі авторка досліджує, як на сімейне життя і довготривалі стосунки впливають діти або їхня відсутність. Чому з'являється рішення не мати дітей? Чому важливі рішення ми часто приймаємо випадковим чином? Як підлітки віддаляються і стають чужими. І ще мільйон тонких та болючих, дуже глибинних моментів. В мені запульсувало відчуття, ніби я щось втратила, достеменно не знаючи, що саме. Якимось чином Кеті Кітамурі вдається передати найтонші відтінки емоцій, майже не вдаючись до метафор, але щоразу хочеться тикати пальцем, як ДіКапріо в мемі: "О, я відчувала те саме! Це ж воно! Я розумію, про що ти!!!!". Ще в "Близькостях" помітила цю суперздібність Кітамури, і з того часу страшенно її люблю. Коли героям ніяково - почуваєшся ніяково разом з ними. Коли жінка виходить з ресторана і "глибоко вдихає холодне повітря, наче їй давно бракувало кисню" - ти фізично відчуваєш це холодне повітря у своїх легенях. Оці всі сум'яття, напівпогляди, внутрішні сумніви, дрібні непорозуміння, напівемоції (я б сказала, напівпередчуття емоцій), які, здавалося б, абсолютно неможливо оформити в слова, Кеті Кітамура передає словами (максимально простими), і це так кайфово й сміливо, що я не можу не захоплюватися. Місцями мені навіть складно пояснити, чому ж мені це так зайшло - оці описи простих буденних сцен. Наприклад, героїня сидить в кафе у дуже незручній ситуації, і раптом бачить, як в нього заходить її чоловік. У них хороші стосунки, але за усіма розрахунками чоловіка там бути не мало би. І її теж. Вона махає рукою, але він не помічає її та швидко виходить. І для неї це відчувається як страшна втрата і дуже сильний жаль. Бо якби він помітив і вони мило привіталися, це була би зрозуміла буденна ситуація, і у них все було б ок і все б прояснилося. А так це відкриває прірву питань, непорозумінь та таємниць. Чи варто йому говорити, з ким вона сиділа? Чи варто питати, до кого він приходив? Чи побачив він її і втік? Чи треба це обговорювати? І ось вже я разом з героїнею відчуваю, як рідна людина щойно була поруч, і все могло лишатися добре, але все йде не так, і хочеться вискочити з закладу і зупинити цю людину та повернути назад.Або як же вона описує повернення підлітка додому до батьків після кількох років окремого життя: ніби це "знайомий незнайомець". Він видавався достоту людиною в орендованому житлі під час відпустки, рухався приміщеннями, ніби не мав жодного спогаду про те, як жив тут. Він витягував ніж, а тоді нарізав хліб так, наче лезо було для нього новим. І загалом оці відчуття матері, яка бачить у себе вдома сина, який не так давно тут жив, але повернувся зовсім іншим - мммм, як же це описано, ох! Я розумію, чому ця книжка може здаватися нудною, "ні про що", або такою, в якій нічого не відбувається. Але думаю, що авторка абсолютно свідома того, що її роман зайде маленькій частині людей. Але пише, як хоче, саме для них. Саме для нас, тобто. Саме для мене. Обожнюю! #непозбувний_відгук