Друзі, завтра стартує нова історія Мар'яни Долі, і зараз хочемо показати вам уривок з неї ☺️— Ну ж, Віко, не стовбич на дорозі, ніби ніколи спритизера не бачила! — вигукнула сестра, і її подружки дзвінко розреготались. А я таки не бачила… Ну в кіно не рахується. Якось не доводилося стикатися в житті з представниками цієї професії. Я швидко відступила, протиснувшись до стінки, щоб він пішов у вітальню до дівчат і залишив мене в спокої. Але синьоокий красунчик, який уже встиг роздягнутися до пояса, не бажав відступати, він навис наді мною, насмішкувато усміхаючись, і раптом почав розстібати мою блузку!Що за фігня? Я зовсім розгубилася, а дівчата мало не падали зо сміху, вигукуючи. щоб я теж потанцювала і показала клас. Адже навряд чи мені ще колись у моєму нудному житті випаде шанс повеселитися, окрім на дівич-вечорі рідної сестрички…А проклятий стриптизер все не бажав відчіплятися від мене, його руки тепер лягли мені на талію і притягли мене зовсім близько до його бездоганного тіла… І тут мої нерви не витримали. Я відкинула геть дурний букет, різко видихнула, заїхала йому коліном у причинне місце, він одразу відпустив мене і зігнувся навпіл, а я проскочила повз нього до дверей, відчинила їх, і, як була, вискочила з квартири, на ходу застібаючи гудзики на блузці. Вже коли домчала до першого поверху, до мене дійшло, що на ногах у мене пухнасті рожеві кімнатні капці, а моя сумочка з грошима і ключами від квартири залишилася на тумбі біля дзеркала там, у квартирі дорогої сестрички. По хорошому треба було повернутися, але мені було так соромно, що я вирішила — заберу сумку і туфлі завтра. На щастя, я досі жила з батьками, тож і без ключів могла потрапити додому. А от відсутність грошей на таксі — це вже гірше, бо було досить пізно, громадський транспорт вже не ходив, а пішки  додому мені потрібно було йти десь півгодини. Ще й у цих капцях я виглядала як втікачка з психушки, лише гамівної сорочки бракувало. Але між поверненням до сестри і мандрівкою по  вечірніх вулицях я обрала друге.  — Зрештою, кому є справа до мого прикиду, — сказала я вголос, намагаючись переконати себе. що зі мною все ОК.  — Може, так задумано, такий креативний образ…Я пройшла вже десь третину шляху, і тепер мені потрібно було проминути найнеприємнішу ділянку — темний парк, в якому могли блукати п’яниці, наркомани або навіть маніяки… Я б ніколи не наважилася на таку авантюру, але в мене не було виходу. Зрештою, це все ж місто, тут навіть ліхтарі світять, хоч і через один… Я просто піду дуже швиденько. А може навіть побіжу… І зовсім скоро буду вдома…Але коли я чимчикувала від одного ліхтаря до іншого. намагаючись не дивитися у темну глибину дерев, за якими, здавалося, хтось рухався, небезпека чатувала на мене з іншого боку. На дорозі з’явилася автівка, що освітила мене своїми фарами, але не проїхала повз, а стала уповільнювати рух, поки нарешті не спинилась прямо навпроти мене. Мої очі розширилися від жаху, а серце закалатало десь у п’ятках, коли дверцята збоку від водія відчинилися і я почула  чоловічий голос, який скомандував мені: — Сідай! — Дякую, я… люблю гуляти пішки! —  вигукнула я.  — Їдьте собі! Та машина не рушила з місця,  водій знову сказав, тепер уже більш нетерпляче: — Та сідай нарешті!  — У мене перцевий балончик є! — вигукнула я сповненим відчаю голосом. Сьогодні явно був день мого сорому, починаючи з того клятого стриптизера і закінчуючи нападом маніяка ( тепер я не сумнівалася, що це саме маніяк, який зараз затягне мене в глибину парку і… що буде далі, про те я воліла не думати, бо мій балончик благополучно лежав у сумці, яка в свою чергу стояла зараз на тумбі в передпокої Ліниної квартири). Схоже, маніяк не повірив історії про балончик.  — Де він? — суворо спитав нападник.  — Покажи! — І я знаю східні єдиноборства! Їдь собі, шукай жертву деінде! Я не здамся без бою! — галаснула я, цитуючи улюблену пісню своєї мами.