Вчора, зустрів людину, одну з тих, хто навряд вірив що я здобуду вищу освіту, чи ще краще, очолю важливий напрямок для нашої держави. Моя ранкова, щоденна кава. І поруч я бачу жіночку літнього віку. Але обличчя на стільки знайоме, що я точно памʼятаю її зі школи. Це була наша завуч Ольга Павлівна. Я перепитав і дійсно, це була саме вона. Вона не впізнала мене і я її розумію, бо за її роки в школі пройшло більше тисячі, а може і десятки тисяч дітей. Але коли я промовив свою фамілію Авдєєнко, її очі одразу засвітились і вона одразу згадала того підлітка, який майже кожного дня був у директора. Це була дитина, на якій ставив хрест ледь не кожен вчитель. Ми приємно поспілкувались і я розповів їй трохи про свій життєвий шлях. Згадали з нею, коли я навчався в коледжі з військовою кафедрою, я отримав форму і був в званні старшого солдата, я приїхав в цій формі до школи і перше що у мене запитала вона:-Авдєєнко, у кого ти вже забрав форму?Тоді мені було трохи сумно, що в мене на стільки не вірили. Бо в розумінні совєтського вчителя, учень, тільки який вчиться примірно, зможе досягти певних вершин в розвитку особистості. Але сьогодні я ветеран війни, тренер з 15 річним досвідом і очолюю кращий центр з підготовки цивільних до національного спротиву. І мені не соромно за моє минуле. Ми ті, хто ми є і кожен має право на помилку і виправитись. За своє життя я зробив багато корисного, чим можу пишатись і знаю точно, що зараз такі самі учні, в яких не вірили вчителі очолюють кращі полки, бригади, підрозділи і захищають нашу, найкращу, наймогутнішу Україну! Тому що ми і є Україна.