Чи знали ви, що наприкінці XIX – на початку XX століття бігуни пили шампанське під час змагань, як ми сьогодні – ізотоніки? Так, серйозно. Тоді вважалося, що це чудовий енергетик: трошки цукру, трохи алкоголю, бульбашки – і ось ти вже мчиш вперед, як лорд на коні. Дехто ще й додавав до "коктейлю" стрихнін – у малих дозах він стимулює нервову систему, але у великих це отрута. Демонстрацією тогочасних вірувань у магічну силу алкоголю став Лондонський марафон 1908 року. Спека, тверде покриття і несподіване подовження дистанції до 42,195 км (саме тоді вона стала офіційною). Багато бігунів не фінішували – серед них і фаворит Том Лонгбоут, який випив шампанського на 17-й милі й знепритомнів через дві. А Чарльз Хефферон, який лідирував, зробив ковток шампанського за два кілометри до фінішу – і в результаті прибіг третім, з диким болем у животі. Та найбільше запам’ятався Дорандо П’єтрі – італієць, який кілька разів падав на фінішній прямій, біг у неправильний бік і фінішував із допомогою лікарів. У руці тримав пробку – ймовірно, як контейнер для алкоголю. Його дискваліфікували за допомогу на фініші, але він став героєм дня. Королева навіть подарувала йому золоту чашу – вочевидь, не для гідратації. Сьогодні ми розуміємо, що алкоголь – це діуретик, який сприяє зневодненню, а стрихнін – отрута. Але тоді наука була іншою, і спортсмени експериментували з тим, що мали. Деякі сучасні марафони, як-от Marathon du Médoc у Франції, поєднують біг з дегустацією вина та сиру. Але це вже більше про задоволення, ніж про результат. На фото: Дорандо П’єтрі перетинає фінішну стрічку