Не писала цього в блозі, але «Двійника» Жузе Сарамагу я офіційно кинула читати на половині книжки, і знайомство з автором виявилось абсолютно невдалим. Дочитувати не буду точно.

Я знаю, є багато прихильників письменника і навіть можу пояснити чому, але оповідь мене неймовірно втомлювала.

По сюжету головний герой випадково у фільмі знаходить свого ідентичного двійника, тому вирішує зустрітися з ним ще й в реальному житті. В якийсь момент мені просто стало абсолютно все одно на те, що відбувається в цій книжці: на персонажів, на цікаву мораль, до якої все йшло, судячи з підтекстів, на чудовий авторський стиль. Просто неймовірно байдуже.

Я не з тих читачів, які готові змушувати себе полюбити високополичну книжку просто тому, що її високо оцінили всі, хто тільки може, тому я офіційно здалась.

І це цікаво, бо з анотацій і критики я очікувала, що мені сподобається читати Сарамагу і не сподобається Воннегут, а вийшло діаметрально навпаки.

Коротше, мораль: іноді книжка дійсно дуже хороша, і це все одно дає вам повне право сказати, шо вам вона не подобається.