Я стою у вологому тренчі під дощем. Свинцеві крапці опускаються з неба, розбиваючись в неминучій смерті.Він барабанить по дахам, по стільчикам, які не встигли прибрати з тераси, по моїм нездійсненим надіям і очікуванням. Таким холодним він давно не був, цей дощ.Сірі машини, вічно втомлені люди пробігають повз мене. Яскраве світло з вікон кавʼярень та барів дещо ріже очі. Мерехтливі вітрини наче насміхаються над тобою, такі ідеальні, привабливі, манкі та завжди радісні.Штучність створена задля твого настрою. Але я знаю, що саме зараз вони насміхаються, безжально виставляючи свій лоск напоказ. Хочуть ткнути в свою радість. Підсвітити контраст життя.І ти це відчуваєш. Відчуваєш як ніколи.А дощ продовжує відбивати такт. Кап, кап, кап, кап.Холодно, тренч все важчає від прохолодних крапель і стає неабияким тягарем. А місць за вітриною немає і ти стоїш дивишся на свято життя за склом. Чарівний світ, де не існує жодних проблем, де кава завжди така як потрібно, вуглеводи насичені, а пари закохані. Стоїш і спостерігаєш, але для тебе туди входу немає. Місця розпродані, найближчий вільний столик для броні через місяць. Залишається чекати. Чекати допоки звільниться столик і для тебе.А він обовʼязково звільниться. Одного дня, коли ти навіть не сподіватимешся на це. Це станеться раптово, наче в голові перемкнеться тумблер, чік і готово. Ти за улюбленим столиком, вітрина виблискує лише для тебе і про тебе. І ти вже не байдужий споглядач, який заплутався в сірості буднів, тягарях та обовʼязках, а легкий та мрійливий герой улюблених романів.Але тумблер не відрегульований, бо електрик спився, а проводка давно перегоріла. Тому ремонт обійдеться дорого і довго. Життя за вітринами бісить, хоча ти підглядаєш за ним зрідка, щоб не втрачати надії побачити той самий вільний столик. А дощ все йде, йде без упину і тренч стає нестерпно важким. Кап-кап, кап, кап…