У 60–70-х вірили, що світ об’єднує Coca-Cola: її п’є і президент, і бомж. Сьогодні ясно: нас об’єднує не напій. Нас об’єднує сміття. Я саме дочитала «Підземний світ» і це роман про сміття. Буквально. Про відходи, ядерні, побутові, інформаційні, людські. Про те, як ХХ століття виробляє більше, ніж здатне осмислити і ховає це під землю чи в архіви чи стирає з памʼяті. І мені на думку прийшов художник Адріан Вільяр Рохас. На бієнале в Стамбулі він зробив інсталяцію:з моря виходять білі химерні тварини: жирафи, коні, слони, собаки. Схожі на античні статуї. А на них навішане сміття, винесене морем: рибальські сітки, пластик, ганчір’я, рудименти цивілізації. Це виглядає так, ніби природа викидає нам те, що ми в неї вкинули. Найважливіше:усі роботи Вільяра Рохаса приречені на знищення. Він принципово використовує матеріали, які розсипаються. Його скульптури не для музеїв «на вічність». Вони самі стають сміттям. І тут Делілло й Рохас говорять однією мовою. У «Підземному світі» сміття - це не просто відходи. Це памʼять епохи, її справжній архів. Те, що ми не хочемо бачити, але що визначає нас точніше за ідеології. Ми живемо не серед ідей, а серед наслідків. І сміття - найчесніша мова ХХ–ХХІ століття.