Мабуть, найпростіше й найболючіше відкриття цього року для мене — це люди. Не в сенсі «людства», а типу своїх. Тих, із ким можна не тримати спину рівно і не виглядати зібраною. Тих, із ким не страшно бути живою. Ковід навчив нас ізоляції. Війна пішла далі: вона нахуй випалила дорогу до себе, порізала на шматки той тонкий внутрішній міст, яким ми ходили до опори й нормального діалогу з собою. І ми якось непомітно перестали дзвонити одне одному. Наче дзвінок то вже вторгнення! Наче живий голос — це занадто. Залишилися переписки, I’ll give you that. Але не дуріть себе, ці переписки без очей і без тепла, тому грош їм ціна. Електронні аватари нас самих автоматично відповідають «все норм», навіть коли всередині ніхуя не норм. І мене щиро дивує, чому ми напружуємося, коли друг телефонує без попередження, без узгодженого слоту в календарі. Перша думка часто: щось трапилося. Наче сам факт близькості вже катастрофа. Можливо, я помиляюся, але телефон, здається, вигадали саме для того, щоб можна було почути рідний голос і сказати «я тут». А потім говорити довго, плутано, сміятися не в тему, перескакувати з одного на інше — і це було б чесно. Я все більше переконуюся, що до себе люди доходять тільки через інших людей. Не напряму. Не в тиші чи ізоляції. А через дотик, через обійми, через момент, коли твоє серцебиття раптом синхронізується з іншим. Коли ділишся — і виявляється, що тягар уже не такий важкий. Бо ти поділився, розділив проблему, зменшив її лише звернувши теплу увагу твоєі важливої людини. В самотності завжди заводиться щось темне. Воно тихо шепоче, що краще мовчати. Що ніхто не витримає твоєї правди. І з часом це «щось» займає всю кімнату, в якій ти добровільно замкнувся. Так і перемагає: робить тебе акуратним, тихим і дуже зручним для страху, живим мерцем. Я не хочу так. І цей рік, здається, теж не хоче. Хочеться знову жити серед людей. Не ідеально, не красиво, а як є просто зараз. Хочеться зустрічатися, заходити одне до одного без приводу, готувати щось разом, дивитися дурні фільми, бути незграбними, голосними, справжніми. Хочеться пам’ятати, що людині завжди потрібна людина. І це не слабкість, а єдине, що колись зробило нас сильними.