Інколи мене щиро дратують деякі медійні постаті. Вони начебто орієнтуються в окремих темах, можуть запропонувати нетривіальну перспективу чи нове прочитання усталених явищ, наприклад, у філології чи літературі. Але варто їм вийти за межі своєї компетенції й узятися за інтерпретацію складних релігієзнавчих або філософських понять — і починається відверта профанація. Наприклад, спроба пов’язати радянський «День перемоги» з такими концептами, як «вічне повернення» чи «ностальгія за джерелом», подаючи це як глибоку культурну інтерпретацію. Насправді ж маємо справу з хибною аналогією, яка лише заплутує суть.Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.