Ці роки я приходжу до всіх з відкритим серцем: до генералів, медійників, народних депутатів, керівників адміністрацій, до всіх. Усі, хто спілкувався зі мною, знають це. Ділюся наболілим, спостереженнями, непублічно допомагаю в межах і поза межами моїх можливостей. Їду до них у Київ і Бахмут, лечу в Суми і Харків. Не порушую таїнство особистого спілкування та ніколи не ділюся інформацією, якщо просять зберегти її в таємниці. Не ділюся деталями публічно з особистого листування. Ніколи. Ніколи не використовую публічно інформацію, отриману на закритих нарадах, якщо вона не стала доступною в ході опрацювання відкритих джерел та звернень громадян. Так відкрила серце кожному: генералу Содолю, Павлюку, Залужному, Сирському, Завітневичу, Кирилу Тимошенку чи Умєрову — всім. Зеленському, Єрмаку, його заступникам-напрямківцям, Арахамії чи Стефанчуку. Усім. Складніше сказати, з ким не спілкувалась за ці роки. І коли потім ДЕЯКІ (звісно, що не всі) люди залишаються байдужими, чи просто беруть ідеї й спотворюють їх, коли не чують елементарних речей, думають, що ілюзія контролю краща за роботу з правдою, маніпулюють, носяться зі своїми коронами, а ПРОБЛЕМИ НЕ ВИРІШУЮТЬСЯ, — я роблю вибір. Зазвичай в суспільстві не прийнято псувати відносини, більшість обирає зберегти кращі стосунки понад правду. Понад реалії. Так формуються хибні зони комфорту. Для державника це НАЙГІРШЕ, що може бути. Останній удар в серце і останній генерал, з яким дійсно дружила, був Малюк. Все одно зберігатиму відкрите серце і повагу до особистого спілкування, але більше ніякої дружби з генералами. Зберігаючи повагу до Василя Васильовича і всього, що він робить і сподіваючись на конструктив.