Один піхотинець надихнув мене писати вірші, потім наші шляхи розійшлися, і він загинув. Поки що бажання немає. Вчора був День піхоти — цей вірш актуальний завжди:Стояти, коли холод сковує думки, терпіти вибухи щомиті;відбили поле рідної землі, а побратима поруч розірвало,на щиті… Прорвалися, прорвали, закріпились. Німіє тіло, чути гомін битви. Застряг у вухах, як відлуння, той дзвін; він тут замість молитви… Духмяна їжа, обережні жарти, хтось плаче у кутку тихенько. Ще мить, і міна здійме чорні грудки, та вкотре ж захистить земля рідненька. Окопи! Коли спиш в могилі;стоїш, стоїш, хоч те й не сила вже терпіти. Знайомий поруч згадує про доньку... І промайне, чи варто так не жити? І думаєш, чого вартує все; що є людське життя за цінність... Що втримає тебе? Чому не повернештуди — в примарну повноцінність? Чому ти тут, не хтось, а саме ти, у смерті на узбіччі? Світанок, селище горить. Стоїш. Земля перед очима, земля — позаду, з кров‘ю побратима, Він вже не тут, а ти живий на відвойованому грунті, де кожен крок, то кров його. Ти — воля і терпіння, ти — лють, ненависть, відомщення, сила. Той дзвін... Ми — пам‘ять і натхнення, й основа війська рідного землі.