ЦЕ БУЛО ОФІГЕННОЯкщо "Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька" Віри Курико раптом не візьме весною блогерську премію, а потім Книгу року ВВС - то щось я в цьому житті не розумію. Це досконала й дуже талановита книжка: за структурою, формою, стилем, сюжетом, темою, образністю, емоційністю і навіть розміром та обкладинкою (яка дуже пасує цій історії). В ній ідеально все. Так двома словами і не передаш весь кайф, але ідея така. Героїня (власне, Летиція Кур'ята) зустрічає протягом життя сімох чоловіків, і кожному розповідає трохи змінену історію про свого батька. З назви книжки ми здогадуємося, що це брехня: на качку він не перетворювався, лютим аб'юзером не був, але історії перегукуються, і спільне у них одне: батько воював у війні та повернувся іншим.Летиції надто складно говорити й думати про те, що було насправді, тому вона бреше. На кожній сторінці я кілька разів затамовувала дихання, заліпила все стікерами і серйозно збираюся перечитати. Руки тягнуться цитувати, але водночас, цитати ламають весь шарм - бо ця книжка найкраще працює саме як цілісна довершена робота, у якій все з усім перегукується, переплітається, і буквально кожне слово на своєму місці. Не наставляй на мене рушницю, будь ласка, і не стріляй - з неї стріляють лише Кур'яти й лише у тих, кого люблять. Тобто це маю зробити я, але, здається, стрілятиму я не в тебе. Тут є пічник, який все життя будує печі іншим людям, тільки не своїй сім'ї (це очевидно алюзія на військових, які йдуть захищати всю країну, усіх інших, але через це їм не вдається попіклуватися про свою родину): Цеглина за цеглиною збирав чужим домам вогнища, які мали би гріти сім'ї, дітей, стіни, підлогу, суп, свіже м'ясо, кинуте на змащену олією сковорідку. Робив ці місця для вогню довговічними, але тільки піч у себе вдома ніяк не міг зібрати. Тут є смуток доньки, чий батько пішов на війну: Ця війна - війна-факультатив. Можна було не йти, утекти, відмовитись, але ж тато зі школи відмінник. А як описане чекання дружини, це ж просто охтижбожетимійнуцепросторозбиваєсерцеаааааа!!! Тут є щемке почуття дому - у містечку біля кордону, де більше ніхто не живе, бо війна. Деякі стежки поросли лише тому, що ти ними більше не ходиш. До цього всього - перманентне бажання близькості й любові (не дарма це все запаковане у спроби побудувати стосунки з чоловіками). Летиція інколи хотіла, аби вони зупинилися десь між оцим собачим майданчиком та перехрестям. Хотіла, аби він зупинився і поцілував її. І саме тому Летиція не спинялася. А раптом, якщо вони зупиняться, він не поцілує? Він належав до такого штибу чоловіків, яких Летиція ненавиділа, тож він підкорив її одразу. Щемка книжка про проживання війни, чекання з війни, втрату, з відголосками травм минулих поколінь українців, і це все загорнуте в дуже іронічну фантасмагоричну та грайливу оповідь, яка перші 170 сторінок тебе здебільшого смішить та радує, а останніми 50-ма просто вбиває. І, до всього, у цій книжці дуже багато відсилок на справжні населені пункти, поетів, реальних людей, заклади та локації. Адже: Це майже правдива історія авторки книги, утім схована в магію і метафору, тому що авторка, як і Летиція, не вміє справлятися з обставинами, - написано у післямові 💔. Я прочитала все: аж до останнього символу післямови, і здається, забула, як взагалі дихати. Якщо у вас є час лише на одну книжку в цьому році - хай це буде "Летиція...". #непозбувний_відгук