Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра ГатіятуллінаВін, як ніхто, знався на тому, що таке гідність та свобода для людиниОлександр Гатіятуллін народився 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. Після служби в правоохоронних органах потрапив за ґрати, де змінив своє життя, ставши правозахисником. Після звільнення працював соціальним працівником, створив благодійну організацію «Клуб «Майбутнє» та вивчав профілактику ВІЛ/СНІДу в пенітенціарній системі.У 2016 році став одним із засновників громадської організації «Україна без тортур», яка бореться з катуваннями в місцях несвободи. Після початку повномасштабного вторгнення РФ вступив до армії, де служив командиром пожежного взводу, а згодом змінив профіль на санітарного інструктора медичного пункту.Олександр поєднував військову службу з правозахисною діяльністю, працюючи в Офісі омбудсмана та координуючи проєкти Національного превентивного механізму. За мужність та професіоналізм був нагороджений медалями та нагрудними знаками.16 вересня 2025 року Олександр загинув під час бойового завдання. Залишились дружина та дві доньки, одна з яких продовжує справу батька. Олександра вшанувала ГО «Україна без тортур», описавши його як взірець мужності та людяності.Світла пам’ять Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Гатіятулліна Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті капітана Степана Криворученка (позивний «Уж»)Офіцера згадують як чудового наставника для молодих бійців Степан Криворученко народився 18 жовтня 1969 року в Сарнах. Після служби в армії переїхав до Криму, одружився та працював у міліції. Він був одним із засновників кримського спецпідрозділу "Беркут", пізніше став командиром роти в Сімферополі.У 2014 році Степан не зрадив Україну: допомагав десантникам на півострові, а потім переїхав на Київщину та вступив до батальйону "Золоті ворота" Національної гвардії. Після трьох відмов перевестися на фронт, восени 2014 року він приєднався до полку "Азов" та став командиром розвідувального загону.Вже у грудні 2014 року Степан вирушив до Маріуполя, де вдосконалював військові навички. Розвіддані, які зібрав його загін, допомогли під час звільнення населених пунктів у лютому 2015 року. 5 лютого 2015 року, під час виконання завдання, Степан загинув від осколкових поранень.Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Похований у Борисполі. На його честь вулиця у місті названа на його честь, а пам'ятна дошка встановлена на будинку героя. У Сарнах також встановлено меморіальні таблички.Вічна пам’ять Герою! Фото: Книга пам’яті органів системи МВС, Бориспільська міська радаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті головного сержанта, розвідника Олега Кривогуза (позивний «Ворчун»)Боронив країну сім років, ніколи не підводив побратимівОлег Кривогуз, родом із Сумщини, став справжнім героєм для своїх побратимів. Його військові колеги згадують його відданість, відвагу і жертовність. Він завжди йшов попереду, рятуючи товаришів з небезпечних ситуацій. Олег був прикладом для інших, а його бойовий шлях тривав з 2015 року, спочатку в АТО/ООС, а потім і під час повномасштабного вторгнення.Олег служив старшим розвідником у 131-му окремому розвідувальному батальйоні. У мирний час працював на кондитерській фабриці у Вінниці, де й зустрів свою майбутню дружину Аріну Кантоністову. У 2022 році в них народилась донька Катруся.Олег брав участь у боях на різних фронтах, включаючи Херсонщину, Харківщину, Луганщину та Запоріжжя. За свою мужність він був відзначений медалями. 26 серпня 2025 року Олег загинув у засідці під Приморським на Запоріжжі. Його смерть стала великою втратою для побратимів та родини. Олегу назавжди залишилось 44 роки. Похований він у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.Вічна пам’ять та слава Воїну! Фото із соцмереж Аріни Кантоністової та Суспільного Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Памʼяті ентомолога, пластуна Володимира ТретякаВчений, турист, природолюб, який віддав життя за УкраїнуВолодимир Третяк народився 11 вересня 1981 року в Івано-Франківську, дитинство провів у селі Угорники. Змалку захоплювався природою: читав, досліджував комах, мріяв про науку. Навчався у Природничо-математичному ліцеї, грав у баскетбол, займався в МАН. Пластун гуртка «Грізлі», активний учасник мандрівок і таборів.Закінчив Прикарпатський університет ім. В. Стефаника за спеціальністю «Біологія», згодом – аспірантуру з екології. Досліджував мух-повисюх і фауну Карпат, співзаснував ентомологічне товариство «Тенакс-17» та журнал «Станіславівський натураліст». Понад 15 років працював асистентом кафедри біології та екології.Любив гори й подорожі, працював менеджером і провідником у турклубі «Похід в гори», піднімався на вершини в різних країнах світу.27 лютого 2022 року був мобілізований та направлений на Яворівський полігон. У ніч на 13 березня загинув внаслідок ракетного удару. У нього залишилися дружина Ольга, донька Тетяна та батько.Вічна пам'ять!Фото: PohodVGory, з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті старшого лейтенанта поліції Ірини ГордієвичПройшла практично всю лінію фронту на Луганщині під час АТО/ООСІрина Гордієвич народилася 19 червня 1974 року на Івано-Франківщині. Закінчила географічний факультет ЧНУ ім. Юрія Федьковича, згодом здобула другу освіту з міжнародного права.У середині 1990-х жила в Греції, де створила сім’ю та народила сина. Під час Революції Гідності повернулася в Україну, брала участь у протестах, а з початком АТО вступила до батальйону поліції особливого призначення «Луганськ-1». Служила на Луганщині, пройшла найгарячіші точки фронту, отримала звання старшого сержанта.Загинула 24 лютого 2022 року в місті Щастя під час повномасштабного вторгнення РФ. Тривалий час вважалася зниклою безвісти, особу підтвердили ДНК-експертизою. Похована 17 серпня 2022 року.Нагороджена орденами «За військову службу Україні» та «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а також іншими відзнаками за мужність і службу Україні.Шана Захисниці!Фото: Колеснікова МаріаннаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті солдата Романа Гармаша (позивний «Кухар»)Між бойовими завданнями намагався потішити побратимів смачними стравамиРоман Гармаш народився 18 березня 1983 року у Підгородньому на Дніпропетровщині. Згодом родина переїхала на Тернопільщину, де він закінчив школу в селі Малий Ходачків. У 2001 році пройшов строкову службу та здобув фах кухаря. Після повернення працював у будівельній і дорожній сферах, їздив на заробітки за кордон. Рідні згадують його як добру й турботливу людину «Ромашку», а на фронті він отримав позивний «Кухар» за любов до готування.У перші дні повномасштабного вторгнення Роман вступив до тероборони, а згодом продовжив службу в складі 5-ї штурмової бригади. Півтора року воював на найгарячіших ділянках Донецького напрямку, зокрема біля Бахмута, Часового Яру, Кліщіївки та інших. Спершу служив у батальйоні зв’язку, а далі працював в оперативному підпорядкуванні батальйону розвідки.18 вересня 2024 року Роман загинув під час бойового завдання поблизу Іванівського Бахмутського району на Донеччині. Його поховали в селі Малий Ходачків. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а 24 серпня 2025 року йому присвоїли звання «Почесний громадянин Великобірківської громади». Родина також створила петицію про присвоєння звання Героя України.Світла пам’ять і честь Герою! Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті старшого кулеметника Андрія Волощука (позивний «Мольфар»)Боронити Україну для нього було вибором серця, честі й пам’ятіАндрій Волощук родом з села Сваричів Рожнятівської громади на Івано-Франківщині. Працював у Львові керівником одного з відділень «Нової пошти». У жовтні 2024 року добровільно підписав контракт і став до лав Сил оборони України, щоб продовжити справу старшого брата Олега, який загинув у листопаді 2022 року на Бахмутському напрямку.На фронті Андрій мав позивний «Мольфар», служив старшим кулеметником розвідувального батальйону у складі «Хартії», виконував бойові завдання під артилерійським і мінометним вогнем, збивав ворожі FPV-дрони та до останнього залишався поруч із побратимами.2 грудня він зустрів своє 23-річчя на передовій. 7 грудня 2025 року Андрій Волощук загинув поблизу Куп’янська на Харківщині під час виконання бойового завдання. Про загибель 21 грудня повідомив брат Богдан, зв’язок із воїном обірвався за два тижні до того.Вічна пам’ять і шана Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Bogdan VoloshchukПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті Героя України, старшого сержанта Дениса Ціося (позивний «Ghost»)Його принциповість і самопожертва стали прикладом для молоді, яка прагне зробити внесок у зміцнення обороноздатності та безпеки державиДенис Ціось народився 19 січня 1988 року. Дитинство провів в Острозі, де з юних років мріяв стати військовим. Після початку російської агресії у 2014 році здійснив свою мрію з дитинства – став до лав ЗСУ.Служив у 130-му окремому розвідувальному батальйоні, згодом у 8-му полку Сил спеціальних операцій. Брав участь в обороні Київщини, Слобожанському контрнаступі, визволенні Балаклії, Ізюма та Куп’янська, воював під Бахмутом і на Харківщині. Двічі був поранений, але щоразу повертався у стрій.7 червня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині, рятуючи пораненого побратима.Нагороджений орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступеня, «Золотим хрестом» та удостоєний звання Герой України (посмертно). Найвищу державну нагороду родині вручив Президент України.У Дениса залишилися дружина, батьки та троє дітей.Честь Захисникові!За матеріалами Енциклопедії Сучасної України та Острозької міської радиПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Памʼяті молодшого сержанта Олексія Дяговця (позивний «Регбіст») Був не тільки лідером у спорті, а й усюди, де люди потребували його допомоги Олексій Дяговець народився 11 жовтня 1986 року в селі Нові Боровичі Чернігівської області. Після закінчення Чернігівського педуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, де здобув фах фізичного виховання, деякий час викладав у Національному університеті «Чернігівська політехніка».Олексій захоплювався спортом, риболовлею та мисливством. Він став патрульним поліцейським, згодом очолив управління превентивної діяльності в Чернігові. Також був капітаном регбійної команди «Камелот» та заснував Федерацію регбі Чернігівської області.З початком повномасштабного вторгнення Олексій активно працював на блокпостах навколо Чернігова, а у січні 2023 року приєднався до ЗСУ та служив у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України.Олексій отримав численні нагороди, серед яких медаль «За оборону Чернігова» (посмертно).Загинув 14 липня 2023 року під час бойового завдання на Херсонщині. Поховали його в Чернігові. Олексій залишив по собі світлу пам’ять як мужній офіцер, самовідданий поліцейський і справжній патріот.Після його загибелі друзі та спортивна спільнота Чернігова започаткували щорічні змагання з регбі на його честь. У Олексія залишилися дружина, двоє доньок та мати.Слава та шана Герою!За матеріалами: Меморіал. Платформа памʼяті, Інформаційний портал "Король Данило", Поліція Чернігівської області, Вечірній Київ Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті солдата Олександра Трухана (позивний «Манчик»)Його ім’я живе у пам’яті односельців, на шкільному подвір’ї, у назві вулиці рідного селаОлександр Трухан у 2022 році став на захист України, але загинув під Соледаром у грудні того ж року. Народився 6 травня 1985 року в селі Куповате на Київщині. Після Чорнобильської катастрофи родина переїхала до села Грузьке, де Олександр закінчив школу, працював різноробочим і одружився з Іриною. У них народилися сини Олександр та Віталій.З початком війни Олександр добровольцем пішов на фронт. З 16 вересня 2022 року він служив у 93-й бригаді «Холодний Яр» та брав участь у боях. 7 грудня 2022 року загинув від артилерійського обстрілу під Соледаром.Прощання з Олександром відбулося 15 грудня, його поховали в Грузькому. 9 квітня 2024 року учні його гімназії висадили дерево в його пам'ять, а 17 квітня на фасаді школи встановили меморіальну дошку. 22 квітня вулицю, на якій мешкав Олександр, перейменували на честь Українських Героїв.27 листопада 2024 року Олександра нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 4 грудня 2025 року його ім'я увічнили на пам'ятній дошці Алеї Героїв рідного села.Вічна слава Героям України!Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
TGLIST.COM.UA
