- Чому ти нічого не пишеш?- Не пишеться. В мене зараз дохуя чого з придатком «не». Не пишеться, не посміхається, не спиться, не працюється. Не живеться. Особистий світ знов втратив фарби, залишаючи чорний та білий. Білий - коли назбирала, купила та привезла до хлопців. Чорне - коли не купила, не назбирала, не привезла. Теж саме, але з цім конченим «не». В проміжках життя фарбується відтінками сірого, від графіту до попелу. Знов ці гойдалки до нудоти. Втрата сенсів. Пошук. Знайдені. Знов втрачені. Заїбало. - А ти поплач.- Не плачеться. Ну як, сльози течуть навіть без приводів. Окремо від мене працюють слізні залози останнім часом. Хвіст крутить собакою, як хоче. І де хоче. На вулиці, в дорозі, півночі. А от коли прям треба - ніхуя, жодної солоної краплі. Може саме тому в мене зараз запалення очей, що вони, справжні, не виходять з середини? Отруюють своєю біллю, розʼїдають сілью. Невиплаканні сльози. Не розказані історії. Не прийнята втрата. Не прожитий біль. Схований у підвалі, прикутий наручниками до старої цеглини. Страшний біль, з яким неможливо жити. Який неможливо усвідомити. Який нагадує про себе, попри те, що я йому чипляю кляп на рота. В мене зараз дохуя чого з придатком «не». В том числі грошей. Їх просто, блять, немає. Я вичерпала все до останнього, щоб закрити декілька запитів. Зараз маю на рахунку дулю. І купу запитів від хлопців. Покровський напрямок. Запоріжський. Купʼянський. І вас. Єдиних, в кого я вірю, окрім ЗСУ.- Ви нас тільки не бросайте - обіймає мене Хірург.- Люба, а ви про нас не забули? - питає Лєва.- Я вибачаюсь за наглість, дуже потрібні зарядні та СТАРЛІНК - пише Андрій. Долучайтеся до допомоги. Допомагайте будь ласка. Хлопці дуже потребують. Дуже. І так, краще маленький донат, чим велике ніхуя. 4874070011080767