Підняли мене спільними зусиллями обратно на ту саму скелю.Трохи віддихавшись, озираюсь по боках. Біля краю Кунья допомагає Бруну знімати спорядження - на пару вони добре попрацювали. Рауль із Тьяго стоять у шоці й, здається, досі не розуміють, як взагалі сюди потрапили.Десь попереду, ледь чутно, хтось наспівує знайому мелодію… здається, якусь стару пісню гурту Оазіс. Придивляюся: стоять два хлопці - один статний блондин, другий низенький, але кремезний, темноволосий. Здавалося, від них іде промінь теплого світла, ніби сама скеля на мить стала м’якшою.Від думок про світло мене відволікає Вергілій. Він киває вбік і пропонує відійти поговорити.- Його треба залишити тут.- Кого? — не одразу розумію, про що він.- Малого.Я мовчу. Вергілій має рацію: Тіно треба залишити. З ним ми не дійдемо. Це розуміли всі, але ніхто не наважувався сказати вголос.- Я все зібрав, можемо йти далі! До вершини ще далеко… - крикнув Нету й підхопив рюкзак. Наче поставив крапку в цій паузі, як знак, що час рушати.Він усе ще ображався на мене за Педру - за те, що я залишив його брата на минулій станції. Але роботу свою робив бездоганно. Справжній профі.Загублений діф 🍺 Чат