У XVIII столітті в німецьких державах французька мова мала високий престиж серед аристократії та при дворах, тоді як латина зберігала важливе становище в науці й університетському середовищі. Німецька література, яка вже мала власну багату історію, продовжувала зазнавати значного впливу французьких та інших європейських літературних зразків.
У другій половині XVIII століття, під впливом Просвітництва та зростання інтересу до національної культури, дедалі більшого значення набувало питання створення самобутньої німецької літературної традиції. Одним із тих, хто виступав за її розвиток, був філософ Йоганн Готфрід Гердер.
Гердер вважав, що для розвитку самобутньої літератури необхідно зберігати характерні особливості німецької мови, зокрема ідіоми, оскільки саме вони відображають її історичний розвиток і відрізняють від інших мов.
В одній зі своїх праць він писав:
Ідіоми - це елегантність, якої не може позбавити нас жоден сусід, і вони священні для богині-покровительки мови. Це елегантність, вплетена в дух мови, і цей дух руйнується, якщо їх усунути. […] Заберіть ідіоматику з мови, і ви заберете її дух та силу. […] Слід зібрати ідіоми часів мейстерзангу (музично-поетичної творчості мейстерзінгерів XIV-XVI століть), Опіца і Логау, Лютера тощо. […] І якщо вони ні на що не придатні, то принаймні відкриють шлях тому, хто вивчає мову, щоб він міг зрозуміти своєрідність власної національної культури. Ідіоми кожної мови - це відображення її країни, її народу та його історії.
Гердер також вважав, що одним із засобів створення власної літературної традиції повинно стати збирання народних пісень, переказів і легенд. На його думку, саме в народній творчості зберігалися ті особливості мови та світосприйняття, які могли стати основою самобутньої літератури. Зокрема, він писав:
Залишиться вічною правдою, що якщо у нас не буде народу (Volk), у нас не буде ні публіки, ні нації, ні власної мови та поезії, які б жили й діяли в нас. Якщо наша література не спиратиметься на наш народ, ми вічно писатимемо для кабінетних мудреців і огидних критиків, з вуст і шлунків яких отримуватимемо назад те, що їм дали.
Ці погляди Гердер розвивав у своїх працях, присвячених мові, народній творчості та національній літературі. Вони справили значний вплив на письменників руху «Буря і натиск» (Sturm und Drang), який виник у німецькій літературі другої половини XVIII століття. Одним із письменників, які сприйняли ідеї Гердера, був Готфрід Август Бюргер. У 1773 році він написав свою баладу «Ленора» (Lenore), вперше опубліковану в альманасі на 1774 рік.
Причому зв’язок між поглядами Гердера та задумом Бюргера не є лише припущенням пізніших дослідників. У листі до Генріха Крістіана Бойє від 18 червня 1773 року Бюргер прямо пов’язував роботу над «Ленорою» з літературними принципами Гердера.
Водночас джерелом натхнення для Бюргера стали не лише німецькі народні перекази, а й англійська та шотландська баладна традиція, зокрема мотиви балад про повернення померлого коханого.
І тут виникає цікавий історичний парадокс: намагаючись створити самобутню німецьку баладу, Бюргер частково спирався на британську народну поезію, а через кілька десятиліть уже британські письменники почали перекладати й наслідувати його твір.
«Ленора» справила настільки сильне враження на європейських читачів, що стала одним із найвпливовіших поетичних творів свого часу. Її перекладали багатьма мовами, а особливо значний вплив вона мала на розвиток англійської баладної поезії 1790-х років. Зокрема, Вальтер Скотт у 1796 році опублікував власний переклад балади під назвою William and Helen. Німецький літературознавець Джон Джордж Робертсон оцінював значення цього твору так:
«Ленора» справила ширший вплив, ніж, можливо, будь-який інший короткий вірш у світовій літературі. […] Подібно до лісової пожежі, ця дивовижна балада прокотилася Європою - від Шотландії до Польщі та Росії, від Скандинавії до Італії. Моторошний тупіт примарного коня, що несе Ленору до її загибелі, відгукнувся луною в кожній літературі, а багатьом молодим чутливим душам відкрив новий світ поезії.