Пітт-Ріверс навіть порівнював інуїтське випробування із середньовічними лицарями, які при зустрічі могли перевіряти доблесть незнайомого лицаря. Форми різні, але проблема одна: перш ніж правильно поводитися з незнайомцем, потрібно зрозуміти, ким він є у твоїй системі координат.

Перед громадою з’являється невідома людина. Її випробовують. Вона демонструє, що розуміє правила. Їй визначають місце. І лише після цього абсолютно невідомий чужинець може отримати новий статус, разом із яким приходять уже зрозумілі права та обов’язки.
Причому випробування не обов’язково мало бути фізичним. Значно важливішою могла бути здатність чужинця поводитися правильно. Чи знає він правила привітання? Чи правильно приймає запропоновану їжу? Чи розуміє, коли можна говорити, а коли краще мовчати? Чи визнає владу господаря в його власному домі? Іноді правильна поведінка полягала навіть у тому, щоб не ставити запитань.

Бішр Фарес, досліджуючи поняття честі в арабів до ісламу, звертав увагу на звичай, за яким гостя не слід було одразу розпитувати, хто він, звідки прийшов і куди прямує. Пітт-Ріверс помітив прекрасну паралель з «Одіссеєю»: Одіссея у феаків спочатку приймають, годують і допускають до бенкету, а питання про його ім’я та походження з’являються пізніше.

Це важлива інверсія нашої сучасної логіки. Сьогодні ми радше хочемо спочатку встановити особу незнайомця, а вже потім вирішувати, чи впускати його. У традиції гостинності іноді достатньо було того, що людина правильно вступила в роль гостя. Її особиста біографія могла почекати.
Нагодувати чужинця ще не означає зробити його гостем. Їжу можна дати жебракові, полоненому або навіть ворогові. Значно важливішим було те, що разом із їжею, водою і місцем для ночівлі людина могла отримати гарантію безпеки.

Причому інколи ця гарантія заходила настільки далеко, що звичайна логіка помсти тимчасово переставала діяти. Ахмед Абоу-Зейд, досліджуючи бедуїнів Киренаїки, описував дім як простір притулку. Пітт-Ріверс, використовуючи його матеріали, звертав увагу на парадоксальну вершину цього принципу: особливою честю було надати захист власному ворогові. Людина, яка поза твоїм домом могла бути об’єктом помсти, переступивши межу захищеного простору й отримавши притулок, ставала людиною, за безпеку якої відповідав уже ти.
Саме тому, що це ворог, його захист набуває особливої ваги. Людина віддала себе у твої руки. Убити її тепер легко. Значно складніше продемонструвати, що твоя влада над власним домом і твоє слово настільки сильні, що навіть особиста помста не здатна їх порушити. Захищаючи ворога, господар демонструє контроль над своїм простором, своїми людьми і, зрештою, над самим собою.
У ранньому англійському праві ми знаходимо дуже схожу логіку: історик Том Ламберт звертає увагу на культурну важливість права аристократа надати захист людині, якій загрожувала смерть, навіть злочинцеві. Відмова могла бути витлумачена не як розсудливість, а як ознака того, що господар боїться переслідувачів.

Другові ти допомагаєш тому, що він друг. Родича захищаєш тому, що він родич. А інститут гостинності говорить: ти можеш не мати з людиною жодних попередніх відносин, можеш навіть ворогувати з нею, але після переходу певної межі вона отримує право на твій захист.
Натомість гість також приймає обмеження. Він входить у чужий простір і визнає в ньому владу господаря. Не зазіхає на його майно, родину і становище, дотримується місцевих правил і - що особливо важливо - пам’ятає, що його статус тимчасовий.
Бо будь-яка система, яка зобов’язує людину годувати, поїти, розважати й захищати чужинця, рано чи пізно стикається з очевидним питанням.
А що буде, якщо гість просто не піде?

Це зовсім не дрібна проблема етикету. У суспільстві, де щедрість господаря є питанням честі, відмова продовжувати частування може вдарити по його репутації. Отже, гість отримує потенційний інструмент тиску: господар мусить давати, але скільки саме гість має право брати?
Пітт-Ріверс починає свій «Закон гостинності» саме з цієї проблеми. Він звертає увагу на звичаї, які прямо забороняють гостю засиджуватися настільки довго, щоб збіднити господаря.