"Хто ти?"Я сидів, випрямивши ноги, на своєму балконі. Зліва від мене вже бозна-скільки сторіч височів Гарнізонний храм. Я важко вдихаю і чую, як у легенях хрипнуть смоли від всієї гидоти, що я коли-небудь курив. Я підіймаю голку з програвача і підкладаю під неї гладку чорну платівку "The Beatles", тепер вокал Леннона і бас Маккартні гаратають на всю Театральну. Мелодія приємно лоскоче мої вуха. З церати, що лежала біля мене на облупленій білій табуретці, я потягнув тютюн і старезну люльку, ще дідову. Я набив її запашним тютюном і наче пан розвалився у своєму кріслі-гойдалці. То був початок літа, піді мною, наче мурашки, проповзали юнаки і юнки, видно, що студенти, бо було так гучно від цього натовпу, що одразу ставало ясно – склали іспити, гуляють. Вся ця метушня затягнула мене в спогади. Ще зо пʼятдесят років тому цей балкон і ця квартира слугували пристанню для різної інтелігенції: художників, всіляких віршомазів, трубадурів і решти. Спочатку – друзів моїх батьків, а згодом і моїх колег і колежанок. Не було ні дня, щоб сусідка тітка Агнєшка не била палицею по стелі пізно вночі, коли наставав пік наших веселощів, чи не ловила мене на сходах зі словами: «Jeśli będziecie dalej krzyczeć po nocach - zadzwonię na policję, zabiję was, łajdaki!!!*» А ще в цьому районі дуже часто можна було зустріти повій, як-не-як то були повоєнні роки і кожен робив як міг, але я їх зневажав, і щоразу, коли вони дивились на мене своїми очима, повними розпачу і водночас хіті, я з огидою і з деяким співчуттям відвертався і пірнав очима в асфальт. Але так було не завжди.1925 рік, то була рання весна. По рейках цокотіли трамваї, де-не-де на деревах повилазили бруньки, а місто набиралося яскравих барв після сірої, мінорної зими. Я повертався з Художньої школи*, гордо несучи під пахвою роботу, від якої лектор-поляк закричав: «Jesteś młody Chwistek, jesteś młody Chwistek!». Я йшов вулицею, випнувши груди і гордо задерши носа, я собою пишався. То була ілюстрація до "Сонетів до Орфея" Рільке. Мій Орфей сидів під квітучою, рожевою, пишною яблунею. Його обличчя було оформлене у вигляді ромба, розділеного по діагоналі й заповненого жовтим та пісочним кольорами. Ідеальне геометричне тіло лежало під деревом, а в руках він тримав гострокутну ліру. Залишалося останні кілька кроків до мого під’їзду, старого, австріяцького під’їзду. Я вже стояв обличчям до дверей, але в той самий момент відчув на собі чийсь пекучий погляд. Я знав, що там стояла чергова повія, проте підвів очі. То була пані, вдягнена по-американськи: чорна сукня прямого крою, довгі рукавички, хутро, що обтікало плечі, мундштук з тонкою цигаркою. А ще запах. Повії часто користувалися парфумами, щоб приховати запах курева і привернути до себе увагу екзотичним ароматом. Але вона пахла квітами, спеціями і дикою жагою. В мені застогнало щось звірине. Я затримався на хвилинку. Став і просто дивився. Вона перевела на мене свій важкий погляд. Щось в її очах заблищало, і це "щось" змусило всі мої упередження і принципи задихнутися. Я втік до своєї квартирки, наче від страшного звіра, зачинив двері і вбіг у свою кімнату, спиною я прибився до стіни, опустився на ноги і розвалився під нею. Праця над ілюстрацією висмоктала з мене все ще цієї ночі. Очі обважніли, і я за лічені секунди вимкнувся.Двері на балкон були відчиненими, а фіранки колихалися від легкого березневого вітерцю. Раптом я відчув той самий дикий аромат. «Ти такий темний, наче ніч», — промовив дзвінкий голос. Він же і грайливо мені засміявся. Я розплющив очі: переді мною на моєму балконі стояла вона — фатальна жінка. Вона зробила кілька кроків з балкона до мене. Я втомлено обійняв її за ноги. Щокою я відчув холодну тканину сукні. Вона ніжно торкнулася мого темного волосся. Я вдихав аромат цього еротичного мороку.Мене збудили холод і гавкіт собак надворі. Я кинувся зачинити балкон і, згадавши про Неї, визирнув, шукаючи поглядом. На розі вулиці її стегна стискав мій лектор із Художньої школи.Більше я не кохав.#проза#Радієра(тґк авторки)