«Каприз — це велике дитяче горе».

Почула цю фразу на навчанні й думаю про силу дитячого «хочу».

Коли хочеться так, що аж неможливо. Стискаються кулаки, тупають ноги, сльози гарячі. І ніяке «завтра» не допомагає. Треба зараз.
А світ не дає.

Мама йде. Дощ не закінчується. Улюблена чашка розбилася, а з іншої — не хочу.

Поступово доводиться зустрічатися з тим, що світ — не продовження мене. У нього свої правила. В інших людей — свої бажання. І навіть якщо я дуже хочу, навіть якщо плачу — може бути не по-моєму.

Це величезне розчарування для маленької людини.

А якщо поруч ще й сердяться, соромлять, залишають саму — куди їй із цим усім?
Можливо, саме тут фрустрація стає таким великим горем. Коли її ні з ким розділити.

Нікому сказати: «Я знаю, як ти хотіла». Немає чиєїсь теплої долоні на спині, поки схлипуєш і ніяк не можеш зупинитися.

Бажаного все одно не буде. Але можна хоча б плакати поруч із кимось.

Ми виростаємо. Уже знаємо про чужі бажання, обставини й прогнози погоди.

А всередині іноді так само тупають маленькі ноги.
Я ж так хотіла.
Чому не можна?
Чому не так?
І як же самотньо, коли у відповідь знову чуєш — уже від себе:
«Припини. Не маленька».

А може, трохи покапризуємо? Прям тут?