«Я знаю, я дурна».
«Та що зі мною говорити, я сама все зіпсувала».
«Можеш нічого не казати, я й так себе ненавиджу».

Інша людина ще рота не відкрила, а ми вже встигли себе насварити. З усією суворістю, щоб точно вистачило.

За цим може стояти надія: якщо я сама себе покараю, ти вже не будеш. Побачиш, як мені погано, і змилуєшся. Замість сварити - обіймеш. Замість піти - залишишся.

Так можна навчитися поводитися поруч із дорослими, яким недостатньо було почути: «Я розумію, що зробила». Потрібні були сльози, опущена голова, докази страждання.

«Тобі навіть не соромно!»
«Якби справді шкодувала, ти б так спокійно не сиділа».

І дитина вчилася: щоб мене пробачили, я маю достатньо помучитися. Згодом поруч уже можуть бути зовсім інші люди, а ця умова залишається.

Тому за звичкою гризти себе варто пошукати ще й страх. Чого я чекаю від людини навпроти? Осуду? Приниження? Відмови від мене? Чому так поспішаю винести собі вирок?

Можна спробувати впіймати цю мить і сказати точніше:

«Я помилилася й хочу це виправити».
«Мені страшно, що ти зараз розсердишся».
«Я вже починаю себе сварити, хоча ще не почула тебе».

Це непросто - дати іншому відповісти, коли всередині його відповідь давно відома. Але в достатньо безпечних стосунках так з’являється можливість почути щось нове.

А якщо у відповідь справді принижують і карають, варто придивитися й до того, як із вами поводяться.

Визнати свою помилку можна без образ на власну адресу. Виправити завдану шкоду - без обов’язкового страждання. І попросити тепла можна ще до того, як довели себе до сліз.