Дивлюся «На схід від Едему» й думаю про «тімшел» — давньоєврейське слово, яке у Стейнбека звучить як «ти можеш».

У цій історії повторюється біблійний сюжет про Каїна й Авеля: один брат почувається менш любимим, ніж інший. Намагається заслужити любов, зустрічає відмову — і від болю переходить до помсти. І так два покоління поспіль: інші брати, той самий біль.

«Тімшел» з’являється у зверненні Бога до Каїна, коли той уже розгніваний, але ще не вбив брата. Йдеться про панування над гріхом, і «ти можеш панувати над ним» — одне з тлумачень. Стейнбек розгортає його в думку про можливість людини обирати, як чинити далі.

Навіть коли вже наробив біди. Позаздрив. Не витримав відторгнення. Вдарив туди, де знав, що болітиме.

Бо після цього легко сказати собі: ось і все, я така людина. У мене все як у мами. Або як у батька. Чого ще від мене чекати.

Але зі знанням приходить вибір.

Коли починаєш помічати, як твій сором стає злістю, а бажання бути любимою — бажанням зробити боляче, з’являється шанс зупинитися. Спочатку вже після сварки. Потім посеред неї. А колись — до того, як скажеш найболючіше.

Звісно, буває й так: усе про себе розумієш — і знову робиш те саме. Знання не дає гарантій. Але допомагає побачити, де можна інакше.

Зробленого це не скасовує. Доведеться зустрітися з наслідками, витримати сором, можливо, попросити пробачення. І витримати, якщо не пробачать.

Та наступний вчинок ще не зроблений.

Мені від цієї думки якось легше дихати.