Є моменти, коли краса не викликає бажання володіти нею. Не змушує наблизитися, забрати собі, повторити. Навіть не просить пояснення. Вона просто зупиняє. Так буває, коли ворушиться розвішана на вітрі білизна. Коли світло й тіні гілок рухаються в лісі. Коли пилинки повільно кружляють у сонячному промені. Коли сніг летить у світлі ліхтаря. Коли піднімаєш голову — а там небо в зірках. Коли випадкове обличчя раптом стає майже іконою. І на мить припиняється звична робота світу:називати, оцінювати, порівнювати, привласнювати. Ми теж припиняємо кудись поспішати. Не тягнемося до прекрасного. Не відвертаємося від нього. Лише залишаємося поруч — тихі, беззбройні, присутні. Можливо, захоплення в полон красою — одна з найніжніших форм несвободи. Така, з якої зовсім не хочеться тікати. Цю мить Джеймс Джойс називав esthetic arrest — дослівно «естетичний арешт», а поетично — захоплення в полон красою. Стан, у якому розум завмирає й на якийсь час опиняється поза бажанням і відразою. Так, той самий Джойс, який узяв один звичайний день і розгорнув його на сотні сторінок «Улісса». Мабуть, він дещо знав про здатність миті тривати майже вічність.